Розділ 7. Я в кімнаті боґла

Ну що вам сказати, багато, але брудно. Хтось тут намагається прибирати, видно, що й вікна пробували колись мити, й підлогу. Пил, хоча й лежить на меблях, але не столітньої давності, як у інших частинах замку. Але ж порозкидувано всього! На стіні біля вхідних дверей пляма величезна, видно, боґл від злості в стіну пляшку чи чарку з вином жбурнув. А може, й не в стіну, а в когось. І не з вином, а з... отрутою якоюсь, хто тих боґлів знає, що вони п’ють. Кімната була набагато більша за мою, вікон аж чотири. Ліжко величезне, стіл письмовий, книгами й паперами завалений, якісь магічні штучки на полицях лежать горами, окремо шафа з фігурними колбами, наповненими різнокольоровою рідиною. А на одній стіні в кімнаті якась штука висіла, схожа на величезне дзеркало велике, але без скла всередині, або на рамку здоровенної картини. Рамка була дорога, позолочена, обкладена дорогоцінним камінням, уся в якихось закруточках і шишечках вирізьблених. І навіщо вона? Я туди не полізла, бо незнайомі штуки, особливо у магів, чіпати ніяк не можна, це я запам’ятала назубок, бо була в мене одна неприємна історія.

В «Магічній лавці Грумма», яка біля нашого дому знаходиться, ми з сестрами часто купували різні речі для забавок та жартів. Я досі користуюся зачарованою гілкою сосни, що висить у мене вдома на одвірку дверей, до неї доторкнешся, а вона випускає аромат соснового лісу, хвої, і навіть іноді чути, як цвірінькають птахи, то вона звук видає. Зачарована лісовим магом. Але колись у цій магічній лавці смикнуло мене доторкнутися до маленької милої черепашки, яка стояла на прилавку. То ця черепашка миттєво розкрила свій панцир – і хап мою руку, і стискати почала. Виявляється, то пастка для злодіїв, стискатиме руку, аж поки не зламає. Зняти її неможливо, хіба що прийти до хазяїна вкрадених речей і у всьому зізнатися. А я думала, що то сувенір такий. Добре, що пан Грумм поряд стояв. Зняв ту небезпечну річ. Але з тих пір я руки при собі тримала, якщо біля магічних предметів знаходилася. Ну його. Від гріха подалі.

Ага. Ось і шафа! Я відкрила шафу боґла і почала шукати штани. А сама трохи від сміху не покотилася. Оце комусь розкажи – не повірить. Питають: «Вандо, а що ти робила в замку боґла?» А я така: «Та так, нічого особливого, шукала в шафі його штани!» Штани були, і я навіть знайшла підходящі. Схопила їх і вже хотіла йти геть з кімнати, щоб мене тут не застукали, аж раптом почула за дверима голоси.

Ой-ой-ой! Голос боґла! І ще якогось чоловіка. Що ж робити? Ну, і що б ви зробили на моєму місці? І я те ж саме зробила. Залізла в шафу, причинила за собою двері й зачаїлася.

- ...Залишився всього один, Нормане, всього один! – боґл зайшов до кімнати, за ним пройшов ще хтось.

- Не знаю, Сайлене, це дуже ризиковано, - проговорив якийсь чоловік, всідаючись у крісло, яке заскрипіло під його вагою.

- Але ж дивися, всі розрахунки правильні, я перевіряв багато разів. Якщо в мене вийде і я дістану колос смітеріни, то я зможу провести ритуал вже в цьому місяці, - гарячково почав говорити Сайлен.

«Ого, а в нього голос дуже навіть приємний, коли не визвіряється на дівчат», - подумала я. Тим часом Норман продовжував сумніватися в Сайленових незрозумілих мені планах.

- Ти ж знаєш, чим це грозить. Може, розказати королю? Він зрозуміє.

- Ні! – різко вигукнув Сайлен, аж я підскочила. – Ні в якому разі! Біля нього є той, хто все це зробив. Він затаївся. Я йому нецікавий, бо він вважає мене недостойним його сили, мізерним у порівнянні з його можливостями, – боґл походив по кімнаті, очевидно, хвилюючись. – І він має рацію, - закінчив гірко.

- Ти став набагато сильнішим, Сайлене, - почав заспокоювати його маг Норман (очевидно, що то був маг, про якого згадувала Карашша).

- Не настільки, щоб кинути виклик цьому лиходієві. Крім того, я так і не зміг вирахувати його. Мої люди працюють над цим вже багато років. Усе марно.

- Може, варто спочатку знайти ворога, а потім проводити ритуал? – спитав Норман.

- Я не можу чекати, друже, на наступному тижні король планує відвідати Найвищий храм. Ти чув про це? – спитав боґл схвильовано.

- Так, - зітхнув Норман. – Я, звичайно, підтримаю тебе, допоможу, але, боюсь, ти загинеш. Штовхати в лапи смерті найкращого друга – це нестерпно.

- Поглянь на це по-іншому: допомагати другові віднайти силу й справедливість. А смерть... Моє життя й так мертве...

- Не треба, ти несправедливий до себе. Якби ж ти одружився – все було б інакше, ти ж знаєш...

- Я? Одружився? – боґл розсміявся, як навіжений. – Кому треба страшний монстр з чорного замку, Нормане? Яка жінка зможе полюбити похмурого й потворного боґла, яким лякають дітей?

- Ти не страшний монстр, Сайлене, - заперечив Норман. – Саріта хотіла стати твоєю дружиною.

- Саріті потрібне тільки моє золото, як ти не розумієш, - заперечив Сайлен. – А це не спрацює.

- Може, ти помиляєшся?

- Ні, я впевнений, - відрізав Сайлен.

- Спробуй ще раз, благаю. Поговори з нею. Час ще є. Прошу тебе.

- Добре, - буркнув боґл незадоволено. – Просто, щоб ти впевнився в тому, що я правий.

- Добре, - сказав Норман, встаючи зі стільця, я почула скрип. – Я тоді піду. Зустрінемося завтра.

Вони попрощалися, і маг вийшов за двері. Боґл трохи ще походив по кімнаті, я чула його швидкі кроки і молила матінку Лею, щоб він теж кудись змотався, аби я змогла вилізти з цієї дурної шафи і втекти. Раптом я почула якийсь шум і швидкі кроки в напрямку шафи. Дверцята різко відчинилися, і мої очі наткнулися на погляд боґла Сайлена, надзвичайно здивований і чомусь розгублений. Ми дивилися одне на одного й мовчали.