Розділ 6. Вдягнути нічого

Я мила вікна у своїй кімнаті. Шибки стали прозорими й чистими, крізь них, нарешті, гарно стало видно занедбаний сад біля замку боґла, широку зарослу дорогу до іржавої високої кованої загорожі, яка відділяла територію боґлового замку від міста. Видно було й частину вхідних сходів з колонами, які виступали чотирикутною аркою від стін замку. Біля виходу стояла чорна карета. Ні, не той фургон, що нас з дівчатами привіз сюди, а саме карета, запряжена двома чорними кіньми. Коні були гарні, доглянуті, аж лискучі. Видно, що про них добре дбають. Ох, де там мій Солт? Зараз же сяду писати листа мамці! От тільки доприбираю.

О! Кого я бачу! До карети підійшов боґл Сайлен, в своєму незмінному чорному плащі, по якому розсипані білі пасма волосся за спиною сягали аж до пояса. Крута фризура! Такому волоссю не одна б дівчина позаздрила. У мене коси довгі, чорні, як смоль, коли коса розплетена, то теж до пояса дістають. Але я не люблю, коли патли скрізь звисають, бо заважають роботу якусь робити, скрізь чіпляються. Ну, звичайно, на бали там всякі-різні, то зачіску мамця мені робить шикарну. Ми з сестрами своїми незвичайними фризурами завжди всіх вражаємо. «В дівчини повинно бути довге волосся! – вчить вона нас. – Гарно й спокусливо». Ну, щодо «гарно й спокусливо» не знаю, але бісить воно мене часто, але мамця поганого не порадить, чи не так?

Боґл сів у карету, на передок застрибнув уже знайомий мені коротун Роставід, і вони поїхали кудись у місто. Боґл залишив свій страшний похмурий палац.

Цей чорний палац знали всі в столиці, бо стояв він, як і королівський палац, рівновіддалено від центру міста, де було встановлено величезну і височезну скульптурну композицію, присвячену засновникам нашої країни. Чоловік і боґл стояли поряд, разом тримаючи перед собою великий щит, що прикривав їх обох. Вони мали в іншій руці здоровенні мечі, підняті догори. Замки для короля і боґла, засновників Кауди, спеціально побудували на пагорбах, з яких добре було видно столицю. Кажуть, раніше навіть існувала спеціальна канатна і магічно зафіксована дорога, своєрідний міст, яким мешканці замків могли ходити один до одного в гості. В певні дні на цю магічну доріжку пускали туристів, і ті могли помилуватися красою столиці з висоти пташиного польоту. Зараз цього всього немає, залишилися лише широкі різнобарвні ворота у найвищій центральній башті королівського замку, завжди зачинені, та такі ж ворота, лише чорні й побиті часом, в центральній башті замку боґла, теж закриті, мабуть, уже назавжди.

Замок боґла завжди вражав мене похмурістю і якоюсь приреченістю, кошмаром, яким від нього тягнуло. Останній боґл-король помер років п’ятдесят тому, але боґли живуть довго, набагато довше, ніж люди. І сказати, скільки років боґлу Сайлену, я б не змогла. Може п’ятдесят, а може, і двісті п’ятдесят. Бо його батько правив десь років із триста, й очевидно, що людські королі змінювалися частіше, бо їхнє життя було коротше.

Вимивши вікна, я взялася за стіни. На стінах, слава матінці Леї, були миючі шпалери. Їх можна було добре протерти вологою ганчіркою, і вони знову ставали, як нові. Тут я продлубалася довго, і зрозуміла, що сьогодні не встигну закінчити стіни, тому перенесла частину роботи на завтра. Я швидко протерла підлогу, прийняла душ, і зупинилася перед моєю смішною шафою, вибираючи наряд.

Що б таке вдягти? Мої штани й туніка, в яких я була сьогодні, забруднилися під час прибирання. Треба якось випрати. А от нового одягу не було. Я маю на увазі, нормального нового одягу! Всі ці сукні з корсетами, довгі в підлогу плаття з глибокими декольте наводили на мене нудьгу. Вдома я майже завжди носила штани й різні туніки чи кофти. Зручно, практично, вигідно. Мамця спочатку боролася зі мною, змушуючи надягати сукні хоча б у місто, а потім махнула рукою. Я тільки в гості, на які-небудь прийоми в мерію та на сезонні бали одягала сукню (та й то, таку, яку сама вибирала!), а в інший час носила те, що для мене було зручне. Мода в Кауді демократична, жінки можуть ходити і в штанах, і без головних уборів, не так, як, наприклад, у сусідній державі Мардомурі. Там жінки одягають на голову спеціальний наголовник, в якому лише прорізи для очей є, так і ходять, бідні, все життя. Я б так не змогла, дуже вже люблю бути незалежною і вільною, щоб все так, як я хочу, було.

Штанами в шафі не розживешся, зрозуміла я. І сорочок чи тунік не спостерігається. Думай, Вандо, думай. У палаці лише двоє людей носять штани. Боґл Сайлен і Роставід. Логічно, що в них можна попросити якісь зайві штани, бо носити сукні з корсетом я категорично відмовляюся. Але оскільки Роставідові штани на мене не налізуть, бо він коротун, то можна попросити у тимчасове користування одяг у боґла. Хіба не так? Щось мені підказувало, що ні Карраша, яку я хотіла спочатку розпитати про це, ні сам боґл не буде в захваті від такої ідеї. Проженуть, ще й, може, капость якусь зроблять. Тому я придумала дуже ризикований, таємний і, як я тоді думала, надзвичайно вдалий план.

Натягнувши на себе нову білизну (Вона, якраз, була нічогенька! Але для верхньої частини себе, тобто свого шикарного бюсту, я так і не змогла підібрати нічого відповідного, тому пішла так!), нічну сорочку, яка не сковувала рухів, хоча, зараза, була довга й плуталася в ногах, я накинула на ноги капці й тихенько вийшла в коридор. Проберуся непомітно в кімнату боґла, виберу собі якісь штани – і миттю назад! Він і не знатиме. Все одно ми не будемо зустрічатися в замку, я так зрозуміла, що він весь час у себе сидить. Йому й їжу туди, певно, носять.

Завернувши в заборонений коридор, я побачила там аж троє дверей. Ну, і де його кімната? Прийдеться відкривати всі по черзі. За першими дверима була нежила кімната із зачохленими меблями. Другі двері були замкнені. Ой, а я й не подумала. Він же міг двері замкнути! Мабуть, так і є. Дуже роздратована й ображена на себе (от дурепа, дарма тільки сюди приперлася!), я смикнула треті двері й зрозуміла, що на цей раз мені пощастило.