Розділ 5. І це обід?

Прокинулася я від того, як скрипнули двері, й на порозі кімнати стала Карраша, яка, побачивши, що я дрімаю, тихо сказала:

- Вандо, обід вже готовий, ходімо, дівчинко.

Я кивнула. Схопилася на ноги й засичала, всі мої ґулі на голові від різкого руху різко заболіли. Я схопилася за лоба. Карраша, побачивши це, промовила:

- Нагадаєш, дам тобі настоянку, примочки поробиш, все враз пройде. Я інших пішла гукати. Їдальня на першому поверсі по коридору ліворуч.

Я відкрила двері ванної кімнати, в яку я так і не зазирнула, захопившись переглядом вмісту шафи. Все було пристойно, навіть порівняно чисто. Зробила всі необхідні справи, помила руки, вийшла в коридор і почимчикувала шукати їдальню. Йдучи сходами, я намагалася не торкатися перил, бо були такими брудними, що аж гидко було дивитися, не те що обпертися. Ще раз обурившись такою недбалістю, я завернула ліворуч і почула голоси дівчат, які лунали з відкритих дверей однієї з кімнат. Це була їдальня. Велика кімната з довгим столом, на якому стояли столові прибори. Пахло їжею, і я зрозуміла, що страшенно голодна. Як дикий звір.

Поїсти я любила! Ніколи не була худою, завжди при тілі, як і моя мамця. Але не товста, а якраз така, щоб собі подобатися і не скаржитися на зайву вагу. Все в мені було гарним, куди не глянь. Так, від скромності я не помру, як каже моя сестра Матея. Мамця навчила нас із сестрами любити себе. «Ви такі, як треба тому, хто вас покохає, - вчила вона нас. - Завжди є людина, що чекає саме вас, а от коли це відбудеться, то інше питання. Просто справа часу». Я вважаю, що мамця нас правильно виховувала. Я зустріла Югана, і він покохав мене такою, якою я є. Ніколи не казав мені «Тобі треба схуднути!», як іноді інші хлопці дівчатам кажуть, або «Щось ти забагато їси!» - таке я чула в свою адресу від одного нахабного гостя на дні народження у подруги. Скільки треба, стільки й їм! Я дівчина велика, мені багато треба!

А так, у мене й груди нівроку, є що в декольте показати, і ззаду я не плоска, й опуклості всі потрібні в мене на місці. Та й висока я, вища всіх у сім’ї. А мій Юган ще вищий мене, пощастило мені! Бо до зустрічі з ним клинця до мене підбивали якісь одні недомірки. А Юган, як з’явився, то геть усіх розігнав. «Моя, - каже, - Ванда буде». Так у свої дев’ятнадцять я кохання своє зустріла. Юган був торговцем. Він працює у нашому торговому домі, який мамця тримає й донині, після смерті татка, в чудовому стані. Вона талановита управителька, і нас вчить тому ж. Наш торговий дім займається заготовлянням та продажем джубарського піску, якого в наших землях досить багато. Джубарський пісок – це особливий легкий різновид піску, який можна добути із звичайного. Треба тільки провести спеціальний магічний ритуал, і тоді чарівний пісок відділяється і збирається окремою купкою. Його мало виходить, треба чимало звичайного піску перелопатити, зате це виправдовує себе, бо він надзвичайно дорогий, на ньому можна добре заробити. Джубарський пісок є основою для різних магічних ритуалів, основою для виготовлення артефактів, цінується і серед цілителів. Золоте дно. Юган прийшов до мамці працювати рік тому. Так ми й познайомилися, бо я часто приходила до нашої контори, мамці допомагала.

Так, щось потягло мене на спогади, скучила я за Юганом. Про що це я? Ага! Поїсти я люблю!

А от страви на столі не давали розігнатися уяві. І це обід? Якась каша, чай чи сік, печиво якесь тоненьке. І мало. Салат. Чи то не салат, а якесь просто листя нарубане, для краси? Не зрозуміла. Якщо тут так годуватимуть, то я за місяць дуба вріжу. Ми, коли вдома за стіл сідали, то він аж тріщав від наїдків та напитків! Схоже, що боґл справді дуже бідний. Голодує, нещасний, кашу на воді їсть. Мені аж трохи шкода його стало.

З іншого боку, може, боґли людської їжі не їдять, а свіжу кров дітей п’ють, чи жеруть серця невинних дівчат на сніданок. Мене аж пересмикнуло, щось не туди мене моя фантазія понесла. Ще зіпсую собі апетит.

Я всілася за стіл і почала длубатися в мисці з кашею, яка зовсім мені не подобалася.

Деніза й Аніка сік вже пили, теж каші не дуже багато з’їли, несмачна була.

Карраша сиділа з нами за столом і мовчки пила чай.

- А що ми тут робити будемо? – спитала я в неї.

- Як що? – здивувалася та. – Житемете, чекатимете, поки вийти можна буде з замку через місяць.

- Не зрозуміла! – аж скинулася я. – Просто сидіти в кімнаті й нічого не робити?

- Ну, можете по замку гуляти, - сказала жінка. – Тільки в ліве крило на другому поверсі ходити заборонено. Бо там покої Сайлена, він дуже злиться, якщо хтось туди забрідає.

Так, все гірше й гірше. Моя енергійна й діяльна натура аж скрутилася від відчаю. Щоб я та сиділа в чотирьох стінах, нічого не роблячи! Так і збожеволіти можна! Ні, це не для мене.

- А бібліотека тут є? – спитала раптом Аніка. – Я б книжок узяла, почитати.

- Є, - підтвердила Карраша. – На третьому поверсі, якраз у тому крилі, де ваші кімнати. Сходами підніметеся, і якраз у двері бібліотеки впираєшся.

- Дякую, - кивнула дівчина. – Я скористаюся нагодою.

О, то Аніка з тих дівчат, що полюбляють читання. Я теж іноді читаю. Сестри мої все романтичні історії ховають під подушки, навіть Зузка у свої п’ятнадцять вже книги з цілувальними обложками собі купує. Там ух, яке пишуть. Читаєш – то аж серце солодко завмирає. Але я вважаю, що краще в житті романтику шукати, аніж чужим життям жити. Тому переважно читаю те, що мамця мені вказує. Про закони торговельної справи, про географію та історію нашого краю, останнім часом захопилася книгами про надра нашої землі. Цікаво дуже, що під ногами в нас лежить, у ґрунті. Бо ж цим і наш торговий дім займається, пісок викопує. Дурний якийсь розум у мене, читаю все, що для інших нецікаве та нудне, а мені подобається.