Розділ 4. Розповідь Карраші

- Дівчата, не ви перші, не ви останні, - продовжила Карраша, підсліпувато зиркнувши на нас поверх своїх окулярчиків. – Потерпіть місяць – і Сайлен вас відпустить. Мене звати Карраша, я тут у замку управителька. Роставіда ви бачили, він і садівник, і кучер, і по господарству, якщо треба, мені допомагає. Ви не дивіться, що він такий нахабний. То він ніяковість свою смішком прикриває, не знає, як з дівчатами себе вести. От і жартує дурні жарти. Є в нас ще кухарка Маліка, вона зараз обід готує. І маг Норман часто заходить, магічні штучки тут ремонтує та з Сайленом спілкується. От і всі мешканці нашого замку. Тут вас ніхто не образить.

Деніза знову захлипала.

- В мене є наречений, - проговорила вона крізь сльози. – Як же я тут, а він там... Що скажуть його батьки! Та й він сам...

Тут мене теж як обухом по голові вдарило (бідна моя голова!). Юган! Я ж теж маю хлопця! І він писав, що якраз у цьому місяці збирається повернутися додому! І як же Юган відреагує на моє викрадення боґлом? Ну й вляпалась я!

А мамця! Її я боялася ще більше, ніж боґла. Як побачить, що мене вдома немає, і що Солта катма, ох і розізлиться вона! Та там не тільки домочадцям, там усьому містечку буде непереливки. Та вона до самого короля дійде! Я подумки схопилася за голову. Треба терміново якось повідомити мамцю, що в мене все нормально (ну, наскільки може бути нормально у дівчини, яку викрав боґл), і щоб Солта зі стоянки забрала, бо шкода його, гарний коник.

- Дівчинко моя, - тим часом звернулася Карраша до нашої сестри по нещастю, - як тебе звати?

- Деніза, - схлипнула та.

- Денізо, якщо твій наречений тебе кохає, то він дочекається твого повернення. Всі знають, що Сайлен нікого ніколи не ображає. Та він і мухи не образить!

«Ага, - подумала я, - тільки руки грозиться зламати». Згадала його лютий голос, коли він притис мене до себе, аж зараз мурашки по шкірі бігають від страху, хоч я й не з лякливих. Карраша спитала й наші з Анікою імена, ми назвалися.

- Поживете тут трохи, а потім відпустимо вас додому, - продовжила вона. - Король Сайленові наказав дівчат цього року обов’язково повикрадати, бо закон є закон. Минулого року хазяїн не зробив цього, то отримав від короля на горіхи, той трохи його із замку не вигнав. «Якщо ти боґл, то йди лови дівчат, бо по закону ти наче мій напарник, і мусиш законів дотримуватися. Ти досі неодружений, то знайди дівчину й одружися! Або роби видимість, що шукаєш. А якщо не хочеш правити разом, то скасуємо давай всі закони, що боґлів стосуються. Всі землі і все ваше майно королівству й мені перейде, а ти їдь до родичів своїх в північні землі». Так і сказав йому наш король Кретій. А як Сайлену їхати звідси? Тут батьки його поховані, тут все життя його пройшло, тут предки його вінценосні жили й правили протягом багатьох століть. Так що не судіть його строго. Потерпіть, милі. Ходімте, я вам ваші кімнати покажу. А пізніше обідати будемо.

Ми потяглися за Каррашею, яка подріботіла по сходах уверх, на другий поверх замку.

- А чи можна передати вісточку рідним, що ми тут? – спитала я у жіночки.

- А чому ж не можна? Можна. Тільки хазяїн всі листи перед відправкою читає, так що зважте на це. А то була колись тут одна дівчина, змовилася через листи зі своїми братами, щоб вони її визволили. То ті пробралися в сад під вікна замку, маг найнятий захист з вікон зняв, і дівчину вже забрати хотіли. А Сайлен магію замку як своє дихання чує. Ох і розлютився тоді! Усіх зловмисників порозганяв, кого трохи скалічив, кого магічно віддубасив, дівчину ту замкнув у кімнаті й тримав на одному хлібі-воді аж три дні, а сам ходив чорний і темний. «Ніхто, - каже, - не має права посягати на моє! Навіть якщо воно мені зовсім не потрібне!» Так що думайте, що писати, якщо листа захочете відправити.

- А чому Сайлен не вибрав собі наречену, тобто дружину, з тих дівчат, що в замку жили? – запитала раптом Аніка, яка досі все мовчки слухала. – Одружився б, та й проблем би не було. І не хапав би дівчат кожного року.

- Ех, дівчаточка, - зітхнула Карраша, - аби ж то я сама знала. Не подобається йому жодна. А просто щоб формально одружитися, то не може він. Бо у боґлів якісь там свої ритуали й традиції, не дуже я в них розуміюся, - відповіла бабуся.

А сама так хитро на Аніку зиркнула, що зрозуміла я, щось не те. Знає бабця, але темнить. Непроста жінка. Доброю й милою прикидається, а в самої якісь хитрі думки на умі. Бо саме такий вираз обличчя має моя сестра Зузка, коли збрехати хоче чи вже бреше. «Ні, - каже, - Вандо, не брала твого браслетика». А сама очі долу опускає, а потім хитро мружиться, геть-зовсім, як Карраша зараз. Тоді точно знаю – обманює! В мене ще є дві сестри, Зузана й Матея, я середульша в сім’ї, то я на їхніх хитрощах собаку з’їла.

Управителька провела нас брудним коридором до дверей кімнат, які знаходилися поряд. Сказала, щоб ми облаштовувалися, а на обід вона нас покличе.

- Одяг там у шафах є, необхідні для жінок речі, якщо треба, - пояснювала вона, відчиняючи двері і впускаючи кожну до кімнат. – Все, що треба, беріть, не соромтеся.

Потім попрощалася і пішла геть.

Я увійшла в свою кімнату й роззирнулася. Перше, що мене цікавило, чи є на дверях застібка чи засувка. Не дуже великий захист у світі, де панує магія, але все одно, трохи спокійніше. Засувка була. Це тішило. Друге – це вікно. Велике, овальне, воно робило б кімнату світлішою, якби скло в ньому було чистим. Я спробувала відчинити його – дзуськи! Намертво закрите. Добре, що хоч магією не гепає. Ну й нехай. Все одно тут високо, у замку другий поверх був, як нормальний четвертий у наших будинках у містечку, а стіна прямовисна, злізти ніяк не вийде.