Розділ 3. В замку боґла

- Все дарма, - раптом почула я голос із темряви.

В фургоні були щілини, і сонце трохи пробивалося крізь них. Коли мої очі достатньо звикли, я помітила обриси двох людей, які сиділи на підлозі в кутку фургона. Мабуть, це були такі ж дівчата, як і я, що необачно вийшли з дому в День Зустрічі.

- Боґл не зважає на сльози чи прохання, - продовжила дівчина, сукня якої біліла в темноті. – Ми теж плакали й благали нас відпустити. Тільки сміється.

- То не боґл сміється, - тихо сказала друга дівчина, одягнена в щось темне, явно не в сукню, можливо в штани й туніку, як і я. – То візник на передку його під’юджує й гигоче. Огидний мерзотник.

- Ви тут давно? Як сюди потрапили? – питаю я, вмощуючись зручніше, бо колеса фургона постукотіли по чомусь горбистому й нерівному, фургон почало сильно гойдати, нас з дівчатами кидало з боку в бік.

- Я вибігла на хвилинку в лавку купити ліки, в мене захворів братик. Мама не хотіла лишати його, тому попросила метнутися туди й назад. Боґл схопив мене просто на порозі лавки, - і дівчина захлипала. – Як вони там?

- Не плач, з ними все добре буде, - різко відповіла їй дівчина в білому. – Про себе подумай. Як ти будеш. Кажуть, боґл Сайлен не зважає на традиції, всіх дівчат потім виганяє геть і ніякої дружини не вибирає. Ще й знущається. І скарбами в нього й не пахне. Добре, що не вбиває. Позаминулого року дочка тітки моєї подруги потрапила йому в руки. Розповідала страшні речі. А я на спір із сестрою вийшла на вулицю, дурепа, і тепер розплачуюсь за свою дурість.

Наша сльозлива сусідка знову голосно захлипала. Ми познайомилися. Ту дівчину, яка була в білій сукні звали Аніка, а нашу плаксиву сусідку – Деніза. Так ми й їхали далі, аж поки фургон не зупинився, і не клацнув замок у дверях.

- Виходьте, куріпочки, - я знову почула той голос, який кричав боґлові хапати мене.

Ми з дівчатами виповзли з фургона, мружачись на сонце. Його проміння освітлювало високий чорний замок, перед яким стояв фургон. Широкі довгі сходи вели до великих різьблених дверей, потемнілих від часу й бруду. Чотири товсті, обкладені колись веселенькою різнокольоровою мозаїчною плиткою колони облупилися й нависали сірими громадами біля сходів. Закінчувалися ці масивні стовпи чудернацькими каріатидами* з великими очима й довгими гострими вухами, сірими й обвітреними. В кам’яному волоссі кожної стирчали довгі загнуті роги. Дах був круглим, схожим на купол, теж побитий часом і негодами.

Боґл, який хапав нас і запроторював у фургон, підмітаючи сходи чорним плащем, ішов до вхідних дверей. Так ні разу й не обернувшись, він зник в замку, а ми залишилися біля його помічника, невисокого верткого чоловіка з масним поглядом і швидкими рухами. Його зелений одяг, колись красивий та урочистий, обтріпався, був замаслений на рукавах і на грудях, а срібні ґудзики висіли на розтягнутих петлях і ризикували відірватися будь-якої хвилини. На голові чоловічок мав смішний капелюх з широкими побитими міллю крисами та застромленим червоним пером півня. Маленькі зелені очиці обмацували нас із дівчатами з ніг до голови.

- Вперед, по сходах, мої курочки, - загукав він неприємним голосом і жартівливо вклонився.

- А якщо ми не підемо? - спитала я його, демонстративно склавши руки на грудях і зупинившись на початку сходів.

- О, моя мила паняночко, - захихотів коротун, - тоді я буду вимушений вас понести!

- Ви? Мене? – я скривила губи, змірявши його з ніг до голови. – Дивіться, щоб не надірвали живота!

Коротун знову весело розсміявся і клацнув пальцями. Якась невидима сила схопила мене й потягла по сходах уверх, я ледь встигала перебирати ногами. Перед дверима мене відпустило, але по інерції я пролетіла вперед і сильно вдарилася головою об стулку дверей. Ой, плюс ще одна ґуля мені на лоба! В голові загуділо. Добре, що хоч не впала на землю, хоча ноги після цієї пробіжечки, скажу я вам, запліталися й нили від перевтоми, бо сходів було чималенько.

Поки я приходила до тями, Деніза з Анікою піднялися сходами до дверей. Коротун відкрив їх і знову, кривляючись, зняв капелюха й вклонився, наче запрошуючи нас зайти:

- Заходьте, мої королевочки, будьте, як вдома!

Ми увійшли в великий просторий зал з величезною багатоступінчастою люстрою на стелі, обплутаною павутиною та потемнілою від часу. В залі була напівтемрява, бо як не намагалося, сонце не могло пробитися крізь брудні посірілі шибки величезних овальних вітражних вікон. На підлозі лежав пил, стіни з обдертими, колись яскраво-золотими шпалерами, покривала цвіль. Меблів у залі майже не було, а які й стояли тут біля стін, то були накриті чорною тканиною. Просто від входу через кілька десятків метрів у глибині залу знову висилися широкі сходи, які вели на другий поверх замку. Все було закинуте й брудне, видно було, що в замку давно махнули рукою на порядок і чистоту.

В мене в душі навіть сколихнулися емоції, зовсім не пов’язані з моїм викраденням і неприємною ситуацією, яка склалася  Я була обурена брудом в замку! Отака я чудна! Мамця каже, що в мене пунктик щодо чистоти. Може, й так, але я терпіти не можу, якщо в домі лежить сміття чи брудні вікна. Хай в тебе не буде грошей, щоб довести до пуття замок, хай ти сто разів бідний, але ж тримати його в чистоті ти можеш! Та помий підлогу, в кінці кінців. Це не займе аж так багато часу, але ж і тобі стане приємніше жити в чистоті, аніж у болоті! Я розізлилася на боґла, як божевільна. Який хазяїн, такий і замок! Ось що я вам скажу!