Розділ 2. Викрадення в парку

Столиця Вентус (ця назва означає «вітер», бо вітри з моря й суші продувають місто постійно) зустріла мене перекличкою воротарів, яких усі звуть в нас калатальниками. Кожну годину біля воріт в столицю воротарі перегукуються між собою за допомогою спеціальних дерев'яний інструменів, якими стукочуть голосно й на різний лад. Вхідних воріт у Вентусі аж вісім, вони розташовані у вигляді рози вітрів, деякі з них, що виходять на всі чотири частини світу, так і називаються: Південні, Північні, Східні й Західні. А між ними ще є проміжні ворота, яких теж чотири і звуться вони вже за назвами вітрів: ворота Мусонів, Пасатів, Бризу й Зефіру. Дорога з мого містечка впирається в Південні ворота, куди я й заїхала під ритмічні звуки калатайок двох охоронців, які ще й пританцьовували при цьому. А що людям ще робити? Мабуть, нудно стирчати цілий день біля воріт, нічого не роблячи. Мито на в’їзд у нас давно відмінили, а слідкувати за тими, хто в’їжджає в місто й виїжджає все одно потрібно. От і придумали охоронці таку розвагу – перегукуються між собою, бо столичні ворота знаходяться недалеко одне від одного, від одних воріт до інших завжди чути звуки стукалок. Гості міста навіть спеціально приходять послухати ритмічні мелодії біля воріт, це певною мірою вже стало візитівкою столиці.

- Гей, красуне, не боїшся боґла? – крикнув мені молодий симпатичний охоронець при вході, калатаючи щосили гучну ритмічну мелодію.

- Хай він мене боїться! – гукнула я весело, підморгнувши хлопцеві, чим викликала хвилю сміху та жартів серед роззяв, які товклися біля воріт.

Проїхавши вліво дорогою до столичного парку, я спішилася, завела Солта на спеціальну кінну стоянку, де за кілька мідяків за ним приглянуть і навіть нагодують, якщо приплатити, і почимчикувала вглиб парку.

Мартенії цвіли божественно! Фіолетові квіти були схожі на великі, як долоня, дзвоники, всередині яких тендітно похитувалися жовті тичинки, смішно замазуючи носа, якщо до них торкнутися, нюхаючи. Я стала на коліна на землю, вибрала найкрасивішу квітку, нахилилася до неї й втягнула пряний і гострий запах. Неймовірно приємний.

Яке ж бажання загадати? Я з собою трохи лукавила, бо бажання заготувала вже давно. Про мого любого Югана, повернення якого чекала з нетерпінням уже майже рік. Ми обмінювалися теплими й повними ніжності й кохання листами, які він при нагоді передавав знайомими моряками чи торговцями, що мали зайти а наше містечко. Юган, коханий Юган! Перші несміливі поцілунки, романтичні зустрічі при призахідному сонці, мрії про наше майбутнє весілля й щасливе сімейне життя... Все це згадалося мені зараз гостро й щемливо, коли я понюхала «квітку бажань». Я замріялася, охоплена почуттям радості й солодкого передчуття майбутнього. Отже, сформулюю бажання: «Хочу, щоб я в цьому році вийшла заміж і...»

- Ось цю теж бери! – раптом почула я за спиною чийсь голос.

Хтось схопив мене за косу й потягнув боляче й різко, аж сльози виступили на очах. Я трохи не впала на спину, але грубі руки з легкістю поставили мене на землю, й невідомий нападник розвернув мене до себе. Повністю приголомшена й розгублена, я втупилася в жовті очі з чорними вертикальними зіницями, які дивилися з ненавистю й презирством. Чоловік, який схопив мене, був досить високий, але й я була не маленькою, моя маківка майже сягала його високого чола, татуйованого якимись чудернацькими малюнками. Шкіра обличчя була темна, але не смаглява, а радше сірого чи блакитного кольору, але вона змінювалася щосекундно, то світліючи, то темніючи: то він був блідий, як стіна, а то враз ставав темним, як ніч. Довге, біле, як сніг, волосся, спадало на його груди рухливими зміями. Вольове підборіддя, гострі скули, презирливо викривлені губи, і гострі ікла, які виднілися з-під кривої посмішки, - все це дуже злякало мене, змусило інстинктивно засмикатися, заборсатися в сильних руках жахливого чоловіка-монстра.

А він потягнув мене кудись, навіть не прикладаючи великих зусиль, така я була ошелешена. Але я швидко взяла себе в руки й закричала:

- Куди ви мене тягнете? Відпустіть! Що це таке робиться! Ви з глузду з’їхали! Відпустіть! – я почала відбиватися, виривати руку, за яку чоловік тяг мене до критого фургона, який стояв на стежині в парку.

- Не смикайся! – гаркнув він мені, різко потягнувши за руку так, що я подумала, що він мені її зламає.

Занило плече. Я майже падала, біжучи за ним, не встигаючи за його швидкими широкими кроками.

І тут я згадала! Боґл! День Зустрічі! Ох, матінко Леє, це ж він! Невже мене схопив той кошмарний монстр, якого бояться всі дівчата, від якого ховаються за численними печатками в своїх оселях?! Я почала вириватися вже в повну силу, копаючи нападника ногами й не звертаючи уваги на біль у руці.

- Ах ти ж поганко! – гукнув він, обернувшись, коли я добряче врізала йому своїм чоботом в коліно.

Але руку не відпустив. Розвернувся і, смикнувши мене, з силою притис до себе й прошепотів просто в обличчя:

- Будеш вириватися – зламаю руку!

І запхав мене у фургон, на передку якого сидів ще один чоловік, посміхаючись і споглядаючи моє викрадення, як цікаву виставу. У фургоні ще хтось плакав і кричав. За моєю спиною голосно й зло хряснули двері, клацнув замок, і через деякий час карета рушила з місця.

Я впала на підлогу фургона, добряче забивши коліна та лоба, бо в’їхала обличчям у лавку, яка там стояла. Було темно, я схопилася на ноги й почала смикати дверцята й репетувати:

- Випустіть! Випустіть мене звідси! Агов, на допомогу! Рятуйте! Хто-небудь! Допоможіть!