Розділ 30. Чужий слід

Дім письма виявився зачиненим. Максим стояв перед дверима й дивився на них так, ніби особиста образа могла змусити засув відсунутися. Не змусила. На темних дубових дверях висіла вузька дерев’яна табличка з чотирма рядками письма. Мабуть, там було пояснення. Можливо навіть дуже ввічливе. Максим не міг прочитати жодної літери.

— Оце особливо корисно.

Він спробував двері ще раз. Зачинено. Постукав. Ніхто. Хлопець із площі не попередив, що книги теж мають робочий час. Максим озирнувся. Сонце вже опускалося. Вулиця не порожніла, але рух став іншим. Торгівці складали товар. Майстерні зачиняли ставні. Хтось ніс кошики додому. Добре. Дім письма нікуди не втече. Йому потрібна ночівля. Їжа. І хоча б мінімальний план, як не витратити всі монети за два дні. Книги — завтра. Якщо завтра взагалі буде спокійним.

Не було. Максим дізнався про це ще до світанку. Його розбудив дзвін. Не церковний. Короткий. Важкий. Три удари. Пауза. Ще три. У кімнаті, де він найняв місце на ніч, люди заворушилися. Один чоловік різко сів. Інший пробурмотів щось. Жінка біля дверей уже натягувала чоботи. Максим лежав секунду. Слухав. На вулиці кричали. Не паніка. Команди. Він підвівся. Ґарнів ніж — на пояс. Короткий лук. Спис унизу у стійці. Рюкзак залишив. Вискочив до сходів. Господар закладу — товстий чоловік із рудими вусами — перегородив йому дорогу. Щось сказав швидко.

Максим не зрозумів.

— Повільно.

Людською вже знав. Господар повторив.

— Ворота. Північ. Бій.

Ці слова Максим зрозумів. Північ. Бій.

Біля входу вже стояли двоє міських стражників. Не за ним. Вони перевіряли людей. Когось не пускали на вулицю зі зброєю. Когось, навпаки, кликали. Максим узяв спис. Стражник побачив. Показав: назад.

— Я не…

Максим зупинився. Правильно. Це не його місто. Не його тривога. Він не знає, що сталося. Не треба бігти туди тільки тому, що є спис. Він поставив зброю назад. Вийшов без неї. Стражник пропустив.

На північній частині Варена дим не стояв. Це було добре. Значить, не пожежа. Біля воріт зібрався натовп. Максим не ліз усередину. Став збоку. Слухав. Людська мова ще розсипалася на окремі слова. Ельфи. Стріли. Мертві. Дорога. Варта. Ще щось. Серце Максимові стало важчим. Ельфи.

Через ворота внесли людину. Не Орвена. Іншого. Чоловік лежав на плащі. Стріла стирчала з боку. Живий. За ним ішли четверо стражників. Один тримав зламаний лук. Другий — два пучки стріл. Не ельфійські? Максим не міг сказати. Навколо всі говорили. Хтось уже кричав: ельфи напали. Інший заперечував. Молодий стражник біля воріт ударив руків’ям списа по землі й гаркнув. Натовп відсунувся.

Максим побачив Лейр. Вона стояла біля стіни. Без каравану. Напевно ще не виїхала. Він протиснувся ближче.

— Лейр.

Вона повернулася. Обличчя похмуре. Максим показав на пораненого.

— Що?

Лейр відповіла людською. Надто швидко. Він похитав. Вона перейшла на погану гоблінську.

— Люди. Північна дорога.

Показала: шість. Потім: ельфи. Стріляли. Двоє мертві. Один поранений. Інші втекли. Максим насупився.

— Чому?

Лейр стиснула рот. Не знає. Або не хоче робити висновок. Потім показала на місто.

— Уже кажуть: ельфи вбивають людей.

— А вони?

Максим показав: хто почав? Лейр кивнула. Саме. Не знає.

Орвен жив. Це Максим дізнався пізніше. Його тримали в будинку при варті. Не у в’язниці? Можливо. Під наглядом. Історія про двох загиблих супутників уже встигла розповзтися містом. Тепер додалися нові мертві. Людям не потрібні були точні подробиці. Дві події складалися в просту картину. Ельфи стріляють у людей. Просте завжди розходиться швидше. Максим це знав і зі свого світу.

Дім письма відкрився після полудня. Максим прийшов туди майже вперто. Бо якщо відкладати навчання щоразу, коли світ робить щось дурне, він ніколи не навчиться читати. Всередині було тихо. Сухо. Пахло воском, пилом, деревом і чимось різким, можливо чорнилом. Полиці. Сувої. Зшиті книги. Дощечки. Максим зупинився на порозі. Книги. Справжні. Десятки. Може сотні. Не бібліотека університету. Але після місяців лісу — скарбниця цивілізації.

За столом сидів старий чоловік. Лисий. З тонким сивим волоссям над вухами. На носі — дві скляні лінзи в металевій оправі. Максим завмер. Окуляри. Не ідеальні. Одне скло товще. Але окуляри. Старий підняв очі. Щось сказав. Максим показав на себе.

— Максим.

Потім на письмо.

— Хочу… вчитися читати.

Людською. Фраза вийшла повільна. Старий примружився. Повторив правильніше. Максим повторив. Той кивнув. Потім показав монету. Звісно.

Навчання коштувало. Все коштувало. Максим уже переставав дивуватися. Один урок — два іри. Дорого. Особливо з його запасом. Можна платити роботою? Старий подивився на руки. На спис за дверима. На одяг. Показав на дрова? Ні. На полиці. Переносити книги? Пил? Потім на задню кімнату. Там лежало кілька ящиків і дошок. Ремонт. Максим майже засміявся.

— Звісно.