Розділ 28. Ціна ночівлі

Першою проблемою цивілізації виявилося те, що Максим не знав, куди подіти спис. У лісі все було просто. Спис у руці — нормально. Спис біля дверей — нормально. Спис під час розмови з Краком — залежить від напрямку вістря, але теж нормально. Тут люди ходили зі зброєю. Багато. Орки зі списами. Гобліни з ножами. Дурґари з короткими сокирами. Люди з мечами. Але ніхто не йшов посеред торгової вулиці зі списом так, наче зараз збирається приймати атаку кабана. Максим озирнувся. У більшості довга зброя висіла за плечем, була прив’язана до поклажі або трималася низько.

Він перестав стискати древко. Перехопив ближче до середини. Вістря вниз. Дрібниця. Але вигляд одразу став трохи менш грабіжницьким.

— Уже прогрес.

Ніхто не зрозумів. Добре.

Будинок із намальованою мискою стояв через дорогу. Два поверхи. Низ кам’яний. Верх дерев’яний, трохи винесений над стіною першого. Перед дверима — лавка. Біля неї двоє гоблінів їли щось із глибоких дерев’яних чаш. Запах ішов такий, що Максимовому шлунку одразу стало байдуже до фінансової системи цього світу. М’ясо. Цибуля? Якась зелень. Жир. Теплий хліб. Максим зупинився. Хліб. Справжній. Не корінь. Не горіх. Не плоский випадковий корж із розтертого насіння, який він одного разу спалив на камені. Хліб. Темний. Грубий. Але хліб. Він дивився трохи задовго. Один із гоблінів помітив.

Прикрив свою миску рукою. Максим моргнув.

— Я не заберу.

Гоблін не зрозумів. Але недовірливо відсунувся. Справедливо. Максим зайшов усередину.

Там було людно. Не переповнено. Людно. П’ять столів. Три зайняті. Біля стіни довга лавка. У кутку велика піч. Пахло димом, їжею, мокрою вовною й людьми. Після місяців власного дому запах здавався майже агресивним. За широкою стійкою стояла жінка-гоблінка. Стара. Не так, як Таар. Інакше. Низька навіть для свого народу. Сиве волосся біля скронь. Одне вухо надрізане. На носі тонкий сріблястий ланцюжок із двома маленькими кільцями. Вона подивилася на Максима. Потім на спис. На раму. На лук. На взуття. Знову на обличчя. І сказала щось швидке.

Максим зрозумів приблизно нічого. Підняв руку.

— Повільно.

Сказав гоблінською. Неправильно. Але жінка зрозуміла. Підняла брову. Повторила. Повільніше. Три слова. Їжа. Спати. Платити? Максим уловив. Показав на себе. Потім порожню долоню.

— Гроші нема.

Старенька мовчала. Максим повторив.

— Монета… нема.

Оце вже було зрозуміліше. Вона видихнула крізь ніс. Наче таких геніїв бачила щотижня.

Максим показав на руки.

— Робота.

На себе. Потім на їжу. На підлогу? Не дуже. Спати. Жінка примружилася. Подивилася на його долоні. Мозолі. Нігті. Шрами. Потім сказала:

— Робота?

— Так.

Вона вийшла з-за стійки. Максим відступив. Стара була йому майже до плеча. Зате рухалася так, ніби заклад належав не їй, а весь квартал. Підійшла до задніх дверей. Відчинила. Показала. Максим вийшов у двір. І зрозумів, чому Нарк сюди направив.

У дворі лежала купа дров. Погано складена. Зверху накрита старою тканиною. Частина мокра. Поряд стояв невеликий сарай. Одна стійка під дахом явно просіла. Двері перекосило. Зливний жолоб від заднього ската закінчувався прямо біля фундаменту. Вода вимила яму. Максим дивився. Стара гоблінка дивилася на нього. Потім на дрова. Показала: перенести. Максим кивнув. Це він умів. Вона показала одну миску. Потім спальне місце? Одна ніч. За роботу. Максим подумав.

— Їжа і спати?

Жінка показала миску. Потім один палець. Потім лавку чи місце на горищі. Так. Одна їжа. Одна ніч. За перенесення всієї купи? Максим подивився. Купа не маленька. Показав на неї всю. Жінка кивнула.

— Ні.

Вона завмерла. Максим показав половину. Миска. Ніч. Стара подивилася на нього так, ніби щойно виявила, що дика людина вміє торгуватися. Потім показала всю купу. Миска. Ніч. І ще щось. Підняла два пальці. Другу миску? Максим показав на їжу. Два. Вона кивнула.

— Добре.

Домовилися.

Через десять хвилин Максим зрозумів, що його обдурили. Не сильно. Професійно. Дрова треба було не просто перенести. Їх треба було перебрати. Сухі окремо. Вологі окремо. Гнилі геть. Потім укласти під навісом. Стара показала. Максим подивився на неї.

— Так не було в договорі.

Вона посміхнулася. Зуби були гостріші за людські.

— Звісно.

Слова не зрозуміла. Тон — так.

Максим працював. І вперше за довгий час відчув себе не дивним чужинцем, а просто найманим працівником. Це було майже заспокійливо. Дровам було байдуже, звідки він. Сухі — сюди. Мокрі — туди. Підняти. Перенести. Скласти. Не закривати вентиляцію. Не ставити прямо на землю. Через пів години Максим уже перестав думати про людей навколо. Через годину стара вийшла. Подивилася. Насупилася. Максим приготувався до претензії. Вона показала на нижній ряд. Потім на землю. Максим кивнув.

— Знаю.

Він уже підклав дві поперечини. Підняв дрова від вологи. Стара підійшла. Торкнулася. Подивилася на нього. Потім на склад. Сказала коротко: