Розділ 27. Дорога на захід

Першу помилку Максим зробив ще до полудня. Він узяв забагато води. Зрозумів це на підйомі, коли ремені рами вчетверте врізалися в плечі, сорочка під спиною стала мокрою, а два бурдюки дратівливо билися об бік при кожному кроці. Максим зупинився. Поставив спис. Скинув раму на повалений стовбур. Постояв, упершись руками в коліна.

— Прекрасно.

До річки звідси було хвилин двадцять. Попереду, за картою Драґа, мали бути ще два струмки до вечора. Він знав це. І все одно набрав води так, ніби збирався перетинати пустелю. Стара логіка виживання. Вода — головне. Не знаєш, коли знайдеш наступну — бери. Правильно, якщо нічого не знаєш. Але тепер він дещо знав. І кожен зайвий літр важив приблизно стільки ж, скільки важить зайвий літр у будь-якому світі. На диво, фізика не зробила для попаданця винятку. Максим відв’язав один бурдюк. Подивився. Виливати чисту воду було психологічно боляче.

Відніс убік від стежки, випив скільки міг, решту вилив під дерево. Потім залишив бурдюк порожнім. Не викинув. Ще знадобиться. Рюкзак одразу став приємнішим. Не легким. Просто менш ненависним.

— Один урок.

Він знову рушив.

До орчої стоянки Максим не пішов. Дорога Драґа обходила її південніше. Це було зручно. Він не хотів починати подорож із гостювання. Особливо після того, як уже попрощався з усіма, наче відправляється невідомо куди. З’явитися через три години біля орчого вогнища зі словами «я просто проходив» було б принизливо. Тому Максим тримався лінії річки, а потім звернув туди, де між двома великими дубоподібними деревами лежав розколотий камінь. Орієнтир Саґа. Перший із тих, що він запам’ятав. Далі мала бути стара мисливська стежка. Він знайшов її. Не одразу.

Пройшов метрів сто зайвих. Повернувся. Побачив. Стежка була майже невидима. Просто трохи менше молодої трави. Два старі зрізи на гілках. Місцями земля ущільнена. Для Максима пів року тому її не існувало б. Тепер існувала. Це трохи підняло настрій.

До вечора він пройшов менше, ніж планував. Значно. Причини були звичайні. Підйоми. Обходи мокрих ділянок. Один струмок виявився ширшим після весняних дощів. Довелося шукати місце переходу. Ще двічі Максим зупинявся перевіряти сліди. Один раз даремно. Другий — не даремно. Великі копита. Свіжі. Кілька тварин. Пройшли на північ. Не загроза. Але десять хвилин пішло. Потім потрібно було їсти. Потім натирала ліва лямка. Потім Максим зрозумів, що неправильно закріпив казанок і той б’є по рамі. Дрібниці. Саме дрібниці вбивали швидкість. У кресленні маршрут був лінією. У лісі лінія постійно впиралася в щось.

Коли сонце почало опускатися, Максим не був навіть близько до місця, яке вважав хорошою першою ночівлею. Це дратувало. Але повертатися до старої помилки — йти до темряви тільки тому, що «треба дійти», — він не збирався. Почав шукати місце. Не низина. Не сухе русло. Не під мертвим деревом. Не прямо біля води. Не на звіриній стежці. Не на відкритому гребені. Список вимог уже був довгим. Ідеальних місць — мало. Максим знайшов невеликий виступ на схилі. Позаду каміння. Попереду відносно відкритий сектор. Вода за сім хвилин униз.

Дрова є. Достатньо.

Першу ніч у дорозі він організовував майже годину. І весь час думав, як багато простіше було вдома. Там дрова сухі. Піч. Вода відома. Ліжко. Дах. Інструменти. Тут усе потрібно створити заново. Нехай на одну ніч. Він натягнув легку тканину під нахилом. Не повний намет. Навіс. Закріпив низько, щоб менше ловив вітер. Під себе — тонкі жердини, суха трава, шкура. Невелике вогнище зробив збоку, не перед тканиною. Диму достатньо, щоб комахи трималися далі. Вогню мало. Велике багаття — видно здалеку. Максим не знав, кому може не сподобатися його світло.

Коли все було готове, стемніло. Він сів. Зняв взуття. І відразу побачив проблему. На правій п’яті шкіра почервоніла. Ще не пухир. Майже. Максим дивився.

— Ні.

Перший день. Взуття, яке прекрасно працювало біля дому, на довгій дистанції виявилося не таким прекрасним. Зняв внутрішню обмотку. Переклав. Додав м’якший шмат тканини. Завтра перевірити. Якщо проігнорувати — через три дні кульгатиме. І все. Велика експедиція закінчиться через мозоль. Дуже героїчно.

Уночі він спав погано. Не через небезпеку. Через незвичність. Кожен звук був не з того місця. Удома Максим знав, як шелестить дах. Де скрипить дерево. Який кущ зачіпає вітер. Звідки чути річку. Тут мозок не мав карти. Тому кожен хрускіт треба було оцінювати заново. Перший раз Максим прокинувся від дрібного звіра. Другий — від падіння гілки. Третій не знав від чого. Лежав. Слухав. Нічний ліс був живий. Десь ухала велика пташка. Праворуч шурхотіло листя. Комахи тріщали. Вода. Вітер. Нічого особливого. Він закрив очі. Потім відкрив.

Над кронами між гілками світив один місяць. Другий був нижче, майже за деревами. Максим дивився. Колись саме вони остаточно довели йому, що він не вдома. Тепер два місяці стали частиною ночі. Від цієї думки стало неспокійно. Він перевернувся. Заснув.

Другого дня тіло протестувало. Не сильно. Достатньо. Стегна. Спина. М’язи між лопатками. Права п’ята. Максим потягнувся. Зробив кілька присідань без ваги. Обережно повів плечем — болю не було. Нормально. Рюкзак знову здавався важчим, ніж учора. Це було несправедливо. Він з’їв трохи сушеного м’яса, корінь і кілька горіхів. Воду закип’ятив. Не тому, що кожну воду обов’язково треба кип’ятити. Бо джерело було незнайоме. Краще витратити час. Потім рушив.

До полудня дорога стала легшою. Стежка йшла вздовж довгого схилу. Менше завалів. Сухіше. Максим увійшов у ритм. Крок. Крок. Дихання. Не поспішати. Невеликий нахил корпусу. Руки. Рама сидить рівно. Ґарнів уламок відчувався тут найкраще. Не як окрема сила. Просто Максим довго йшов і не відчував, що поступово розсипається. Втома накопичувалася. Але повільніше. Після короткої зупинки ноги відновлювалися трохи краще. Це було саме те, чого не вистачало людині в довгій дорозі. І саме тому Максим не дозволяв собі радіти бездумно. Ґарн помер. Перевага залишилася. Обидва факти існували одночасно.