Розділ 26. Орча стоянка

Першу ознаку Максим побачив на дереві. Не зарубку. Не знак. Мотузку. Тонку, темну, натягнуту між двома стовбурами майже на висоті грудей. Вона була надто рівною, щоб з’явитися випадково. Максим зупинився за кілька кроків. Не торкнувся. Подивився вниз. На землі — втоптаний мох. Зліва, ближче до коренів, ще одна мотузка, майже біля щиколотки. Сигналізація? Пастка? Межа? Він повільно відступив.

— Чудово.

За останні місяці Максим навчився поважати речі, яких не розуміє, настільки, щоб не перевіряти їх ногою. Він обійшов дерево широкою дугою. І знайшов сліди. Орчі. Багато.

Не три. Не один. Не стара пара відбитків після дощу. Тут ходили регулярно. Великі взуті стопи. Різний розмір. Один орк був важчий. Інший — менший. Ще один трохи тягнув праву ногу. Сліди перетиналися. Десь ішли в один бік. Десь розходилися. Були старі. Були свіжі. Максим присів. Порахувати точно неможливо. П’ятеро? Сім? Десять? Більше. Він підвівся. До дому звідси було далеко. Майже дві години його темпом. Саме тому він і прийшов сюди. Розвідати західний напрям. Подивитися, чи є проходи до передгір’їв. Не шукати орків. Ліс, як завжди, мав власний план.

Максим міг повернутися. Це було правильне рішення. Він майже так і зробив. Потім почув метал. Не удар. Тихий дзенькіт. Один раз. Потім голос. Орчий. Далеко. Інший відповів. Максим завмер. Стоянка. Поруч. Якщо просто відійти — він знатиме тільки те, що тут є орки. Цього вже достатньо. Мабуть. Він подивився на мотузку. Потім на сліди. На напрям гір. Проблема була проста. Якщо він справді збирається колись іти на захід, краще знати, хто живе на маршруті. Не знайомитися. Не лізти всередину. Просто подивитися здалеку. Максим подумав про Ґарна.

Про сокиру. Про ніж у снігу. Про те, як легко «просто подивитися» перетворюється на кров. Видихнув.

— До першого місця, звідки видно.

І все. Рішення вже було ухвалене. Так завжди починалися погані рішення.

Стоянка була в низині. Максим побачив дим раніше за намети. Не один стовп. Кілька. Тонкі. Сірі. Вони піднімалися крізь дерева й губилися в листі. Він ліг на животі біля краю невеликого кам’янистого виступу. До орків — може сто п’ятдесят метрів. Може більше. Достатньо. Внизу відкривалася широка природна улоговина між двома схилами. І там жили люди. Орки. Максим дивився. Спочатку шукав зброю. Звичка. Потім зрозумів, що дивиться неправильно.

Там були не тільки воїни. Перше, що він побачив чітко, — жінка. Принаймні Максим вирішив, що це жінка за будовою тіла й одягом. Висока. Широкоплеча. З темним волоссям, заплетеним у дві товсті коси. Вона сиділа біля низького столу й чистила коріння. Поруч маленький орк — дитина чи підліток — намагався щось вирізати ножем. Жінка раз по раз відбирала в нього лезо. Показувала. Повертала. Дитина повторювала. Неправильно. Жінка знову відбирала. Максим лежав. Дивився. Не те, що очікував побачити. Він навіть не встиг подумати, що саме очікував.

Далі — двоє орків лагодили ремені. Один точив спис. Ще троє тягнули велику жердину до навісу. Біля центру стояло кілька низьких шкіряних наметів. Два — більші. Один майже повністю відкритий із боку вогнища. Поруч сушилося м’ясо. На мотузках висів одяг. Були складені дрова. Казанки. Шкури. Кілька великих плетених кошиків. Не військовий табір. Або не тільки військовий. Сезонна стоянка? Мисливський табір? Кочова група? Максим не знав.

Він почав рахувати. Один. Два. Чотири. Сім. Десять. Тринадцять. Потім збився. Десь п’ятнадцять дорослих. Може більше. Кілька молодших. Не всі озброєні однаково. У більшості ножі. У кількох списи. Два луки. Одна велика сокира. Меч бачив тільки один. Жодних важких лат. Шкіра. Хутро. Металеві пластини на окремих воїнах. Практично. Не парадна армія.

І тоді Максим побачив Саґа. Впізнав червоний плетений шнур на передпліччі. Орк стояв біля вогнища. Сперечався з кимось меншим за себе. Меншим — відносно. Другий орк мав густе темно-руде волосся й широкий ніс. Саґ щось показував руками. Той заперечував. Потім Саґ повторив жест. І підняв середній палець. Максим закрив очі.

— Тік.

Один гоблін знищував дипломатію між народами швидше, ніж Максим встигав її будувати. Рудий орк подивився на палець. Потім показав свій. Саґ зареготав. Ще двоє приєдналися. Максим лежав у кущах. Відчував дивну відповідальність за культурну катастрофу.

Саґ знав цю групу. Це було добре. Можливо. Принаймні вони не були випадковими ворожими орками. Максим уже думав відступати, коли до табору принесли пораненого. Спочатку він побачив рух. Четверо орків швидко йшли з південного проходу. Двоє підтримували п’ятого. Той майже не ставав на ліву ногу. Кров. Багато. Розмови в таборі змінилися миттєво. Не паніка. Рух. Орчиця біля коріння встала. Інший орк прибрав казанок із вогню. Хтось звільнив стіл. Саґ побіг назустріч. Пораненого поклали. Максим мимоволі напружився. Нога була розірвана нижче коліна. Не відірвана. Але погано.

Можливо звір. Можливо зброя. Не видно.

І ось тут орки перестали бути для Максима «орками». Не в голові повністю. Але щось зламалося. Старий орк із сивою смугою у волоссі опустився біля пораненого. Не Урх. Інший. Почав працювати. Розрізав штанину. Промив. Комусь наказав тримати. Поранений кричав. Не героїчно. Голосно. Зривався. Саґ став біля голови. Тримав його за плечі. Говорив. Безперервно. Здається, лаяв. Або заспокоював. Може, обидва. Коли поранений спробував сісти, Саґ притиснув його назад. Той ударив Саґа кулаком у груди. Саґ навіть не відповів. Тільки тримав.

Жінка з двома косами принесла тканину. Підлітка відігнали. Той не пішов далеко. Стояв біля намету. Блідий навіть на зеленкувато-сірій шкірі. Дивився. Може родич. Максим не знав. Один воїн зняв із себе широкий ремінь. Його використали як затиск вище рани. Другий тримав ногу. Третій кип’ятив воду. Не хаос. Вони знали, що робити. Наскільки добре — Максим оцінити не міг. Але діяли разом.