Розділ 25. Ліс говорить

Максим зрозумів, що в лісі щось змінилося, коли перестав чути птахів. Не всіх і не одразу. Спершу одного, потім іще кількох.

Він ішов уздовж невеликого яру на північ від дому, перевіряючи стару звірину стежку. Після весняних дощів ґрунт осів, сліди читалися добре, і Максим хотів з’ясувати, чи повернулися сюди оленеподібні. Звичайний ранок, теплий і трохи вологий. Комахи вже дошкуляли. Десь ліворуч постукував по корі птах із червоною плямою на шиї, попереду пищала в кущах дрібнота, а високо перегукувалися дві довгохвості чорні пташки.

Максим ішов повільно. Не так тихо, як Крак, але вже й не ламав ногами кожної гілки. Крок, пауза, погляд під ноги, погляд уперед, слухати. Ще крок.

І раптом червоношиїй птах замовк. Максим не звернув уваги. За кілька секунд стихли кущі, а трохи згодом і чорні пташки. Він зупинився. Не через звук, а через те, що звуку не стало.

Колись тиша була просто тишею. Тепер ні. Максим повільно присів. Не ховався, поки що, а слухав. Комахи лишилися, вітер у листі, десь далеко вода. Але найближчі птахи не співали, наче хтось провів по лісу межу. Максим повільно повернув голову. Ліворуч нічого, праворуч нічого. Позаду птахи ще були, ледь чутні. А попереду тиша. Не абсолютна, живий ліс не стає беззвучним. Але щось зникло.

Тіло напружилося раніше, ніж Максим сформулював думку. Хижак. Можливо. Великий. Можливо. Людина, орк, гоблін чи щось іще. Він повільно зняв спис із плеча. Не виставив, просто взяв як слід.

Слідів він спершу не побачив. Землю під деревами вкривало старе листя, і після кількох сухих днів верхній шар уже не тримав відбитків так гарно, як весняна багнюка. Тож Максим шукав не ступню, а порушення: гілку, листок, мох, кору. Колись Крак пояснював йому це словами, яких Максим тоді майже не розумів: слід – це не нога. Тепер він розумів.

Ось листок перевернутий світлішим боком. Сам по собі нічого не означає. Ось поруч іще один. А ось суха тонка гілочка, зламана свіжо, злам світлий, трохи вище коліна. Максим присів. Не звір на чотирьох? Можливо. Поруч на м’якій землі вм’ятина, вузька пляма. Не ціла ступня, а край. У взутті? Він нахилився ближче. Не орчий, замалий. Гоблінський? Завеликий. Людський?

Максим завмер. Серце зайвий раз ударило. Людина. Ні. Не поспішати. Він це вже проходив.

Слід ішов упоперек його шляху, не до дому. Добре. Максим подивився в той бік. Тиша тяглася туди ж. Він міг повернутися, і мав би. Саме так він думав восени: побачив невідоме – не лізь. Правильно. Але тепер усе було інакше. Не тому, що Максим став сміливим. Просто місцевість довкола дому вже стала його відповідальністю. Якщо щось велике ходить за двадцять хвилин від грядок, краще знати бодай напрямок. Не переслідувати, лише перевірити. Він тихо видихнув.

– До першої вагомої причини повернутися.

І пішов.

Першу вагому причину він отримав за двісті кроків. Кров. Одна темна крапля на широкому листку. Максим присів, але не торкався. Поруч друга, третя. Небагато. Той, хто йшов, був поранений. Або ніс поранену здобич. Максим подивився вище. На корі дерева вузька смуга крові на рівні стегна, наче хтось зачепився боком. Поранений двоногий. Можливо.

Максим стиснув спис. Це вже змінювало рішення. Поранена істота могла бути небезпечнішою. А могла потребувати допомоги. Обидві думки прийшли разом, і жодна йому не сподобалася.

Він пройшов іще трохи. Тепер слід став чіткішим. Хтось кульгав: одну ногу ставив коротше, а на другу спирався сильніше, і крок був нерівний. Подекуди на кущах лишалася кров, не зовсім свіжа, але ще темно-червона, а не бура. Максим прикинув. Година? Кілька годин? Невідомо. Вологість, температура, сонце. Двадцять років мисливського досвіду в нього не було, тож вигадувати точність не варто. Він пішов далі.

Ліворуч зашурхотіло. Максим відскочив до дерева, виставивши спис. Кущі заворушилися, і звідти вийшов маленький довговухий звірок. Побачив Максима й заціпенів. Максим теж. Вони дивилися одне на одного, а тоді звірок кинувся геть. Максим повільно опустив спис.

– Дуже смішно.

Серце калатало. Раніше після такого він ще хвилину приходив би до тями. Тепер дихання вирівнялося за кілька десятків секунд. Уламки, тренування, звичка, усе разом. Розділяти Максим не став, просто запам’ятав.

Кров привела його на маленьку галявину. І там Максим побачив мертве тіло.

Гоблін. Не з Раги, принаймні одяг і знаки були незнайомі. Він лежав на боці біля коріння: дорослий худий чоловік у короткій шкіряній куртці. Нога перев’язана клаптем тканини, погано, кров проступила наскрізь. Але помер він не від ноги. У боці була рана, глибока й рвана. Наче від пазура. Або кількох.

Одразу Максим не підійшов. Спершу оглянув усе довкола. Цього Крак його постійно вчив: мертвий не завжди головна небезпека. Сліди, кущі, дерева, тиша. Нічого. Максим обійшов галявину півколом і тільки тоді підійшов.

Гоблін був холодний, але ще не зовсім задубів. Оцінити час смерті Максим не вмів. На шиї дерев’яна пластинка без знайомих знаків Раги чи Шаар, на поясі ніж. Лука не було. Біля руки лежала зламана стріла: держално товще за Тікове, оперення світле. Максим нічого не чіпав. Спершу роздивився рану. Три довгі борозни через бік. Не ніж. Пазурі. Щось велике.

Тоді він побачив дерево. Кора на висоті грудей була подряпана: три глибокі паралельні борозни. Максим торкнувся однієї пальцем. Широко. Не шестиокий вовк, у того пазурі менші. Може, щось ведмедеподібне. Може, щось іще. На землі під деревом відбилася лапа: чотири пальці й велика подушечка, майже з Максимову долоню. Він завмер і подивився на гобліна. Той тікав від цього. Як далеко? Невідомо. Хижак не обов’язково пішов. Максим повільно відступив.