Розділ 24. Весна

Весна почалася з даху. Не з птахів. Не з тепла. Не з першої зеленої трави. З даху, який потік прямо Максиму на обличчя о четвертій ранку. Холодна крапля впала на щоку. Потім друга. Максим розплющив очі. Третя влучила майже в ніс. Він лежав. Дивився в темряву. Крап. Крап. Крап.

— Ні.

Підставив долоню. Вода. Піч давно згасла. У хатині було прохолодно, але вже не зимно. Десь зовні рівномірно шумів дощ. Максим сів. Ще одна крапля впала на ковдру зі шкур.

— Я тебе восени ремонтував.

Дах не відповів. Він запалив тонку скіпку від жару, знайшов місце протікання й поставив під нього дерев’яну миску. За хвилину поруч знадобилася друга. Потім третя. Максим стояв посеред хатини в одних штанах, із розкуйовдженим волоссям до плечей і бородою, яку давно треба було або нормально підрізати, або офіційно визнати частиною обличчя. Дивився на три миски.

— Добре.

Весна.

До ранку дощ роз’їв сніг майже навколо всього дому. Залишилися тільки брудні білі острови в тіні гряди й під деревами. Вода текла скрізь. По схилу. По старих стежках. Через дренажну канаву. Повз дровник. Під частиною палісаду. Останнє було погано. Максим вийшов у куртці, накинув поверх шкіряну накидку, яку обміняв у Рага ще взимку, і майже відразу загруз черевиком у багнюці. Не кросівком. Черевиком. Справжнім. Майже. Високі шкіряні башмаки, які Брук допоміг йому виміняти в одному з гоблінів. На Максимову ногу вони були трохи широкі в пальцях і трохи короткі в підйомі, тому довелося перешити одну боковину й додати внутрішні обмотки.

Виглядали вони так, ніби середньовічний швець працював під час землетрусу. Але ноги залишалися сухими значно довше. Це робило їх прекрасними. Максим витягнув ногу з багнюки. Хлюп.

— Майже сухими.

Пішов до палісаду.

За зиму його «укріплення» все-таки стало схожим на щось серйозніше. Не фортецю. Це Максим регулярно нагадував собі. Низький частокіл охоплював не весь периметр — на це не вистачило б ні часу, ні сил, — а найбільш відкриті напрямки. З боку кам’яної гряди залишався природний захист. З двох інших боків — переплетені секції з товстих жердин, колючого чагарнику й кількох вкопаних стовбурів. Основний вхід став вузькішим. Дверцята — міцнішими. Сигналізації — простішими. Максим узимку відмовився від половини своїх ранніх «геніальних» лоз і дзвіночків із кісток. Надто багато хибних спрацьовувань.

Вітер. Сніг. Тварини. Одна нічна сова мало не довела його до нервового зриву. Тепер лишилися тільки кілька добре розташованих ліній. Менше сигналів. Більше сенсу. Весняна вода розмила ґрунт під однією секцією. Два стовпи похилилися. Максим присів. Торкнувся. Один хитався.

— Прекрасно.

Витягнути. Перенести вище. Дренаж. Кам’яна підсипка. Не сьогодні. Сьогодні дах. Дровник. Коптильня. Стік. І ще приблизно сорок проблем, про які він поки не знає. Життя повернулося до нормального стану.

За кілька тижнів сніг зник повністю. Ліс змінив запах. Це Максим помітив раніше за колір. Волога земля. Гнила торішня трава. Молоді пагони. Кора. Вода. Щось солодке від дерев із темно-червоними бруньками. І бруд. Дуже багато бруду. Річка піднялася майже на метр. Можливо більше. Максим стояв на старому місці першого табору й дивився, як вода проходить там, де колись лежав його примітивний навіс. Половину берега з’їло. Стара ділянка була мокра. Низька. Непридатна. Він довго дивився. Потім на підвищення, де тепер стояв дім. На відстань. На гряду.

На дренаж. Те перше рішення виявилося правильним. Не красивим. Не ідеальним. Просто правильним. Максим дозволив собі маленьку посмішку.

— Один бал.

Ліс не заперечував.

Весняний паводок зруйнував дві рибні пастки. Третю забило гілками. Четверта, яку Максим зробив разом із Бруком за гоблінським принципом, пережила. Майже. Плетена горловина відірвалася. Але основа залишилася. Максим сидів на березі. Тримав її.

— Ніщо не переживає сезон без ремонту.

Він уже говорив це як людина, яка мала сезон. Дивно.

Тіло теж пережило зиму. І змінилося. Максим помітив це не в дзеркалі. Дзеркала не було. У воді він бачив себе уривками. Тонше обличчя. Темніша шкіра. Борода. Довше волосся. Шрами. Тепер зміни стало видно в роботі. Він підняв колоду. Ту, яку восени тягнув би з кількома зупинками. Переніс до дровника. Поставив. Видихнув. Руки втомилися. Спина відчула вагу. Але все. Не сів. Не ліг. Не думав, що зараз помре. Просто пішов за наступною. Максим зупинився на півдорозі. Подивився на долоні. Шкіра груба. Старі мозолі. Нові. Шрам від укусу Зара вже побілів.

Порізи. Сліди. Передпліччя виглядали не як у спортсмена. Як у людини, яка багато працює руками. Плечі ширші? Може. Або просто менше жиру. Вага точно впала. Потім частково повернулася. Тепер пояс сидів не на останній дірці. Максим відчував себе легшим. Стійкішим. Не сильним у тому сенсі, в якому був Ґарн. Навіть близько. Він досі не міг би чесно виграти бій проти Крака зі списом. Тік, напевно, застрелив би його ще до початку. Саґ узагалі міг, мабуть, підняти Максима й переставити вбік, якщо той заважав. Але різниця з тим чоловіком, який колись ледь поставив чотири стовпи хатини, була величезна.

Це було приємно. І трохи лякало. Бо Максим уже майже забував, наскільки слабким був.

Він не дозволяв забувати. Дощечка з першими результатами залишилася. Три з половиною підтягування. Двадцять п’ять присідань. Короткий біг до каменя. Сорок ударів. П’ятдесят три. Сімдесят дев’ять. Максим іноді діставав її. Не для мотивації. Для масштабу. Цього ранку він підійшов до перекладини. Стрибнув. Підтягнувся. Раз. Два. Три. Чотири. П’ять. Шість. Сім. Вісім. Дев’ять. На десятому підборіддя ледь пройшло вище дерева. Максим завис. Опустився. Руки тремтіли.