Розділ 21. Орк

Максим побачив слід ще до того, як зрозумів, що саме в ньому неправильне. Сніг лежав тонким нерівним шаром, місцями вже підтанув і знову схопився кіркою. По ньому проходили звичайні сліди: дрібні лапи, копита, пташині риски, один старий гоблінський маршрут, який Максим упізнавав за розміром босої стопи й характерним розворотом назовні. А потім був цей. Він зупинився. Поставив поруч власну ногу.

— Ні.

Відбиток був взутий. Це Максим зрозумів одразу. Не лапа. Не копито. Не босий гоблін. Широка підошва з грубим поперечним візерунком. Довша за його стопу. Набагато ширша. Глибина теж не подобалася. Максим присів. Снігу тут було небагато, під ним — мерзлий вологий ґрунт. Його власний слід продавлював кірку й залишав неглибоку пляму. Цей пішов майже до землі. Вага. Велика. Дуже. Максим провів поглядом далі. Ще один відбиток. Ще. Крок довший за його. Рівний. Без поспіху. Хтось великий пройшов тут нещодавно. Один. Принаймні видимих паралельних слідів не було.

— Людина?

Слово прозвучало тихо. Надія прийшла раніше за розум. Максим відчув, як серце прискорилося. Взуття. Велике. Може, дуже високий чоловік. Лісоруб. Мисливець. Хтось із поселення. Не гоблін. Інший народ. Може… Він зупинив себе. Розмір не означає людину. Тут уже були шестикоокі хижаки й чотиривухі зайці. Не треба добудовувати знайоме тільки тому, що дуже хочеться. Максим подивився на напрямок. Слід ішов зі сходу на захід. Не до його дому. Поки що. Це було добре. Він стояв ще кілька секунд. Потім зробив те, що кілька місяців тому точно не зробив би.

Не пішов слідом.

До дому Максим повертався іншою дорогою. Не прямо. Зробив петлю. Пройшов камінням біля струмка. Вийшов на власну стару стежку тільки за кількасот кроків від хатини. Можливо, зайва обережність. Але великий невідомий двоногий уже автоматично переходив у категорію «спочатку дізнатися, потім знайомитися». Це був прогрес. Сумний. Корисний.

Крак прийшов після полудня. Один. На плечі ніс невелику зв'язку тонких жердин. Максим майже одразу потягнув його до сліду. Не буквально. Крак би не оцінив. Просто показав на землю. На велику стопу руками. Потім у напрямку лісу. Крак спочатку не зрозумів. Тоді Максим намалював. Свій слід. Гоблінський. І великий. Крак перестав усміхатися. Це сталося миттєво. Він присів біля малюнка. Показав на великий. Сказав слово. Максим не знав.

— Що?

Крак повторив. Повільніше.

— Орґ.

Або «орк». Максим завмер.

— Орк?

Крак різко підняв голову. Повторив:

— Орк.

Цього разу Максим почув точно. Орк. Слово було майже тим самим. Надто знайомим. Він кілька секунд дивився на Крака. Потім тихо сказав:

— Звісно.

Ельфи десь теж будуть? Гноми? Дракони? Максим не став озвучувати. Життя вже кілька разів карало його за надто швидкі припущення. Крак показав на слід. Потім на себе. Спис. Далі різко похитав головою. Не йти? Не битися? Максим показав: один. Крак кивнув. Потім показав дві руки широко. Великий. Сильний. Далі вказав на Максима. Показав кулак. Потім жест смерті. Максим скривився.

— Так, дякую за віру.

Крак не зрозумів слів. Але сенс, мабуть, вловив. Він тицьнув пальцем Максима в груди. Потім показав «малий». Після цього — великого орка. Потім знову смерть.

— Я зрозумів.

Крак ще раз показав.

— Я зрозумів!

Цього разу гоблін засміявся. Трохи. Але тривога не зникла.

Максим спробував витягнути більше інформації. Орк один? Так. Мисливець? Крак не зрозумів. Воїн? Максим показав спис. Лук. Щит. Крак кивнув на останнє. Потім показав довгу зброю. Не спис. Меч? Сокира? Максим не розібрав. Орк Рага? Шаар? Крак скривився так, ніби питання було дурне. Потім показав гоблінські знаки. Перекреслив. Інший народ. Так. Максим це й так знав. Але хотів дізнатися, чи цей конкретний орк союзник, ворог, торговець, мандрівник. Жести швидко закінчилися. Крак тільки кілька разів повторив одне: не йти. Не наближатися. Не битися. Максим погодився. Щиро.

Увечері він двічі обійшов периметр. Не тому, що очікував напад. Просто тепер знав, що десь у лісі ходить істота, яка, за оцінкою Крака, може вбити його без особливих труднощів. Заспокоювало слабо. Сигналізації лишилися. Палісад навколо дому за останні тижні став кращим, але все ще не був справжнім укріпленням. З одного боку — кам'яна гряда. З іншого — грубі вертикальні кілки й завали. Вузькі проходи. Дві точки відступу. Стара кабаняча яма, вже майже засипана. Якщо орк важить значно більше за гобліна… Максим подивився на яму. Ні.

Навіть не думати. Він уже починав автоматично оцінювати невідомих істот як навантаження на пастку. Це не та звичка, якою варто пишатися.

Вночі нічого не сталося. Наступного дня теж. Максим майже вирішив, що орк просто пройшов повз. На третій ранок знайшов інший слід. Біля річки. Значно ближче. Не до хатини. Але ближче. Максим присів. Відбиток свіжий. Нічний мороз зберіг краї. На снігу лежала маленька гілка. Її притиснуло стопою. Ще не встигла висохнути на зламі. Максим повільно підвівся. Орк рухався в цьому районі. Не просто пройшов один раз. Питання — чому.

Відповідь він отримав того ж дня. Не хотів. Вийшов перевірити рибну пастку. На зворотному шляху почув звук. Не кроки. Удар. Тупий. Важкий. Потім ще. Наче хтось рубає дерево. Максим зупинився. Сокира? Звук ішов зліва. Далеко. Можна повернутися. Треба повернутися. Він уже зробив два кроки. Потім почув крик тварини. Короткий. Різкий. І все стихло. Максим завмер. Мисливець. Можливо. Не його справа. Він рушив далі. Через кілька хвилин вітер змінився. Приніс запах. Кров. І дим? Ні. Щось інше. Сильний запах жиру, шкіри, мокрого хутра. Максим ішов повільніше.