Розділ 17. Напад

Першою думкою Максима було загасити вогонь. Другою — що пізно. Якщо гобліни збиралися в лісі навколо нього, вони й так знали, де стоїть хатина. Він завмер біля входу, слухаючи. Свист. Ще один. Далі — серія коротких ударів. Тук. Тук-тук. Пауза. Тук. Не випадковий звук. Сигнал. Відповідь прийшла з іншого боку. Максим повільно повернув голову. Зліва. Потім праворуч. Вони були не в одному місці. У грудях стало порожньо. Крак? Тік? Їхні? Чужі? Можливо, взагалі ніхто не йде до нього. Може, гобліни збираються через хижака. Через інше плем’я.

Через щось, про що Максим навіть не здогадується. Тоді біля зовнішньої сигналізації тріснула гілка. Близько. Максим більше не думав. Він зайшов у хатину. Взяв бурдюк. Два загорнуті шматки сушеного м’яса. Кресало. Кам’яний ніж. Один гоблінський ніж. Запасний залишив біля заднього виходу. Усе, що можна було швидко запхнути за пояс або в невелику шкіряну сумку, пішло туди. Потім Максим схопив спис. Зупинився. Гаманець. Ключі. Чек. Вони лежали в сухій щілині за полицею. Кілька секунд він просто дивився. Це було безглуздо. У нападі гоблінів ключі від машини, якої тут не існує, не мали жодної цінності.

Але залишити їх, якщо хатина згорить… Максим вилаявся. Схопив гаманець і ключі. Засунув у внутрішній згорток із сухою шкірою. Не взяв із собою. Поклав у щілину під кам'яною грядою, глибше, ніж раніше. Прикрив плоским каменем. Якщо виживе — забере. Якщо ні… Неважливо.

Ще один свист. Тепер зовсім близько. Максим вийшов. Великий місяць уже піднявся над кронами. Світла було мало. Але достатньо, щоб він бачив краї очищеної ділянки. Кущі. Завали. Темні стовбури. Тонкі лінії сигналізацій він не бачив. Зате знав, де вони. Максим став не біля дверей. Трохи збоку. За великим деревом, яке залишив усередині периметра. Звідси видно головний підхід. Є шлях до хатини. Є шлях назад, до кам'яної гряди. І ще один — до старої кабанячої ями. Яму він засипав не повністю. Небезпечна. Особливо вночі. І для ворога.

І для нього. Максим запам'ятав. Не бігти туди самому. Смішно, що перед можливим боєм найбільш реальною загрозою залишалася власна інженерія.

Хруснуло. Зліва. Максим повернув голову. Низький силует з'явився між деревами. Гоблін. Один. Він не заходив на галявину. Стояв за межами очищеного простору. У руці короткий спис. На плечі — круглий щит із дерева чи шкіри. Максим не впізнав. Не Крак. Не Тік. Гоблін мовчав. Максим теж. Потім з іншого боку з'явився другий. Лук. Серце вдарило сильніше. Не Тік. Цей був ширший у плечах. На голові — темна пов'язка. Максим повільно відступив за дерево. Лучник підняв лук.

— Не треба.

Гоблін натягнув тятиву. Максим сховався за стовбур. Стріла вдарила в кору. Тук. Ось і відповідь. Вони прийшли не говорити.

Максим побіг. Не до хатини. Праворуч. За другим деревом. Ще одна стріла пролетіла позаду. Він почув свист у повітрі. Це було нове. І дуже неприємне. Максим пригнувся. Гоблін зі щитом уже рухався вперед. Не біг прямо. Йшов від дерева до дерева. Прикривався. Розумний. Звісно. Максим виставив спис.

— Назад!

Гоблін щось крикнув. Із лісу відповіли. Ще один голос. Третій. Може, четвертий. Чорт. Максим відступав до вузького проходу між кам'яною грядою і завалом. Він залишив його спеціально. Не пастка. Коридор. Тут двоє одночасно не пройдуть зручно. Гоблін зі щитом зупинився. Подивився. Максим побачив момент, коли той зрозумів. Не пішов у прохід. Просто свиснув. Лучник змістився ліворуч.

— Так.

Максим стиснув зуби. Кабан пішов би. Гоблін — ні. Завжди приємно перевірити конструктивну гіпотезу в реальних умовах. Особливо коли результат — «не працює».

Третій гоблін з'явився біля задньої частини табору. У руках щось довге. Не спис. Жердина з гаком? Максим не зрозумів. Той підійшов до колючого завалу. Не перелазив. Почав розтягувати гілки жердиною. Методично. Максимові стало по-справжньому страшно. Вони не поспішали. Не кидалися. Розбирали його захист. Лучник тримав дистанцію. Щитовик перевіряв підходи. Третій відкривав шлях. А ще хтось залишався в лісі. Максим чув рух. Праворуч. Тихий. Кілька кроків. Потім тиша. Вони обходили.

Він відступив до хатини. Не всередину. До кута. Звідси можна було бачити два напрямки. Погано. Але краще. Гоблін із жердиною смикнув ще раз. Колючий завал просів. Максим раптом зрозумів, що може зробити. Вогонь. Не великий. Не палити ліс. Але жар у зовнішньому вогнищі ще був. Поряд лежав запас сухих тонких гілок. Він кинувся. Лучник вистрілив. Максим почув тятиву. Майже одночасно. Сіпнувся. Стріла ковзнула по плечу. Біль був не сильний спочатку. Потім запекло. Максим упав за камінь.

— Чорт!

Провів рукою. Кров. Не глибоко. Схоже, поріз. Пощастило. Він не дав собі часу перевіряти. Підкинув у жар суху кору. Трут. Подихав. Полум'я з'явилося. Максим схопив довгу суху гілку. Запалив кінець. Не смолоскип. Скоріше горюча палиця. Але світло. Вогонь. Гобліни бачили в темряві краще за нього, але вогонь усе одно змінював поле. Тіні стали різкішими. Лучникові тепер теж було видно Максима краще. Погано. Зате Максим бачив їх. Теж погано? Не зараз.

Щитовик рушив. Цього разу швидко. Не через коридор. Через ділянку між двома деревами. Там стояла низька сигналізація. Він побачив. Переступив. Другу — ні. Кістки дзенькнули. Гоблін рефлекторно глянув вниз. Максим кинув палаючу гілку. Не в нього. Перед ним. Гоблін зупинився. Полум'я впало на сухий завал. Занадто сухий. Вогонь одразу пішов по тонких гілках. Максим завмер.

— Ні.