Розділ 16. Експеримент

Тік справді запам’ятав жест. На жаль. Через пів години він використав його вдруге. Максим саме переступав через повалений стовбур, зачепився носком кросівка за мокру кору й мало не впав на Крака. Тік обернувся. Повільно підняв середній палець. Із виразом такої серйозної урочистості, ніби виконував стародавній військовий ритуал. Максим завмер. Крак подивився спочатку на Тіка. Потім на Максима. Тік щось сказав. Крак пирхнув.

— Я сам винен, — пробурмотів Максим.

Тік повторив:

— Мак-ссім.

Показав палець.

— Ні. Це не ім’я.

Гоблін широко вишкірився. Максим уже починав відрізняти його усмішку від загрози. Що теж саме по собі було дивним досягненням. Крак коротко гаркнув. Тік опустив руку. І вони пішли далі.

Максим майже одразу зрозумів, що це не звичайний похід. Гобліни не йшли до конкретного місця прямою дорогою. Крак кілька разів зупинявся. Показував на землю. Чекав. Першого разу Максим не побачив нічого. Взагалі. Лісова підстилка. Листя. Мох. Кілька гілок. Він присів. Крак мовчав. Тік стояв збоку й жував щось тверде. Максим придивився. Одна гілочка зламана. Свіжо? Може. Лист перевернутий світлим боком. Трава прим’ята. Він показав. Крак похитав головою. Потім присів сам. Торкнувся майже непомітної вм’ятини між корінням. Максим нахилився ближче. Слід. Копито. Дуже маленький край. Можливо, третина відбитка.

— Серйозно?

Крак показав два пальці. Потім розвів їх. Роги? Копито? Максим не зрозумів. Тік раптом нахилився й почав імітувати тварину. Схилив голову. Поставив пальці біля скронь. Зробив два короткі стрибки. Максим витріщився.

— Олень?

Тік ще раз показав «роги».

— Добре. Щось оленеподібне.

Крак ткнув пальцем у слід. Потім уперед. Максим кивнув. Вони пішли. Через кілька десятків метрів Крак знову зупинився. Цього разу Максим побачив швидше. Прим’ята трава. Але Крак показав не на неї. На кущ. Кілька листків були обірвані. Край одного ще вологий. Тварина їла. Максим провів пальцем. Свіже. Крак показав на сонце. Потім відміряв пальцями невелику відстань. Час? Недавно. Максим почав розуміти.

— Ти показуєш, наскільки давно?

Крак, звісно, не зрозумів. Максим показав на слід. Потім на сонце. Провів рукою по небу. Крак кивнув. Тік сказав щось коротке. Показав два пальці. Потім ще раз. Два? Дві години? Два відрізки часу? Максим не знав. Але сенс був очевидний. Слід був свіжим.

Вони йшли ще майже годину. Максим дедалі сильніше підозрював, що його навчають. Не систематично. Не як учня в школі. Скоріше Крак показував очевидні для себе речі й дивився, наскільки Максим безнадійний. Поки що результати були змішані. Великі сліди Максим знаходив. Зламані гілки — іноді. Послід — легко. Напрямок руху — уже складніше. Вік сліду — майже навмання. Одного разу він упевнено показав уперед. Крак подивився. Тік теж. Потім обидва показали назад. Максим присів над слідом. Відбиток копита був глибший з переднього краю. Земля виштовхнута назад.

Тварина рухалася в протилежний бік.

— Добре.

Він запам’ятав. Механіка. Нога тисне. Відштовхується. Ґрунт зміщується. Можна читати. Тільки треба знати, що саме бачиш. Це було майже приємно. Поки Тік не знайшов слід самого Максима. Гоблін ткнув пальцем. Подивився на нього. Показав спочатку одну ногу. Потім другу. Потім важко затупав, перебільшено розмахуючи руками. Крак фиркнув. Максим подивився на свій відбиток. Глибокий. Потім на легкі сліди гоблінів.

— Так, я зрозумів.

Тік показав середній палець. Максим заплющив очі.

— Це буде моє культурне спадкоємство.

Тварину вони так і не наздогнали. Або не збиралися. Приблизно опівдні Крак зупинився біля струмка. Показав на сліди. Потім на Максима. Далі на себе. І розвів руки. Максим насупився.

— Розходимося?

Крак показав на нього. Вказав на слід. Потім зробив два пальці, які «йдуть». Тік уже почав відходити вбік. Максим зрозумів. Вони хочуть, щоб він ішов далі сам. Недалеко? Крак показав на сонце. Потім коротко провів рукою. Невеликий час. Потім свиснув один раз. Чекай сигналу? Максим кивнув.

— Добре.

Крак і Тік зникли між деревами. Саме зникли. Ще секунду тому були. Потім гілки ворухнулися — і нікого. Максим залишився біля струмка. Подивився на слід. Потім у той бік, де пішли гобліни.

— Звісно.

І рушив.

Самому було зовсім інакше. Поки Крак ішов поруч, Максим міг помилятися без наслідків. Тепер кожна розвилка ставала питанням. Ось прим’ята трава. Ось земля. Ось відбиток. Тварина йшла прямо. Потім слід зник на кам’янистій ділянці. Максим зупинився. Не поспішати. Якщо не бачиш сліду — шукай наступне місце, де він мав би з’явитися. М’яка земля. Мох. Кущі. Він оглянув дугу попереду. Ліворуч мох. Чистий. Праворуч вузька смуга піску біля води. Максим підійшов. Відбиток. Є. Він усміхнувся.

— Ага.

Далі. Тварина перейшла струмок. На іншому березі — нічого. Максим почав шукати. П’ять хвилин. Десять. Немає. Він уже хотів повернутися, коли почув тихий шурхіт. Праворуч. Завмер. Не гоблін. Щось велике. Листя. Гілка. Потім коротке фиркання. Максим повільно присів. Між деревами метрів за тридцять з’явилася оленьоподібна тварина. Не та величезна, яку він бачив раніше. Менша. Струнка. Два довгі роги, що розходилися назад. Тварина стояла боком. Максим дивився. Вона не бачила його. Або не одразу. Кілька секунд. Потім голова різко повернулася. Очі знайшли Максима. Фирк. Стрибок. І все.