Розділ 15. Те, чого він не чув раніше

Максим почав із найпростішого. Він перестав довіряти власному слуху. Не тому, що чув погано. Саме навпаки. За останні два дні він кілька разів ловив себе на тому, що повертає голову раніше, ніж усвідомлює причину. Шурхіт. Крапля. Птах. Крок. Кожен окремо нічого не означав. Разом — дратували. Вранці після нічного візиту гобліна з кістяною пластиною Максим сів біля входу в хатину, поклав перед собою дощечку з позначками й довго дивився на символ вуха. Поряд стояв знак питання. Він додав ще один. Потім подумав і стер обидва.

Питання від цього не стало менше.

— Потрібен нормальний тест.

Сказати було легко. Зробити — ні. Для перевірки слуху потрібен хтось, хто створюватиме звук на невідомій відстані. У Максима такого когось не було. Можна зробити механізм із затримкою. Маятник. Вода. Падаючий камінь. Але тоді він усе одно приблизно знатиме момент. Можна відвернутися. Заплющити очі. Відійти. Та головна проблема залишалася: він не знав, яким був його слух раніше. Нормальних вимірів до потрапляння не проводив. Чомусь у двадцять сім років Максим не передбачив, що одного дня опиниться в іншому світі й захоче порівняти дальність сприйняття тихого кістяного стукоту до та після вбивства гобліна.

Непідготовленість. Він скривився.

— Добре.

Значить, не абсолютне значення. Відносне. Сьогодні. Через кілька днів. Через тиждень. Якщо змінюється — побачить. Якщо стабільне — теж інформація. Максим підвівся. І майже відразу почув, як за кам'яною грядою щось дрібно зашурхотіло. Повернув голову. Пауза. Ще. Тихе шкребіння. Він обійшов камінь. Під сухою корою біля основи дерева копирсалася маленька тварина, схожа на товсту ящірку з пухнастим хвостом. Вона побачила Максима. Завмерла. Він теж.

— От про це я й говорю.

Тварина втекла.

Для першого тесту Максим використав воду. Не питну. Приніс окрему посудину. Поставив на підвищення між двома каменями. У дні зробив маленький отвір. Під ним — тонка дерев'яна пластина, яку крапля мала поступово нахилити. Коли вага стане достатньою, з краю скотиться камінець. Камінець упаде на інший камінь. Звук. Затримка залежатиме від швидкості крапель. Неточно. Саме те, що потрібно. Максим прогнав механізм кілька разів. Перший камінець упав за хвилину. Другий — пластина заклинила. Третій — за три. Максим збільшив отвір. Потім зменшив дерев'яною тріскою. Зрештою механізм став достатньо ненадійним, щоб його задовольнити.

Він відніс конструкцію від табору. Спочатку метрів на двадцять. Повернувся. Сів спиною. Заплющив очі. Чекав. Нічого. Вітер. Листя. Десь птах. Крапля з даху після нічної роси. Максим намагався не рахувати час. Це було важче, ніж здавалося. Тук. Він розплющив очі. Чітко. Двадцять метрів — нецікаво. Відніс на тридцять. Потім на сорок. На п'ятдесят уже довелося вибирати місце без великої кількості кущів між ним і механізмом. Сів. Заплющив очі. Чекав. Тук. Тихо. Але почув. Максим насупився. На шістдесяти не почув нічого. Через кілька хвилин пішов перевіряти.

Камінь упав. Механізм спрацював. Отже, межа десь між. Принаймні в цих умовах. Вітер слабкий. Ліс сухий. День. Максим зробив на дощечці насічку. П'ятдесят. Не метрів точно. Відстань він визначав кроками. Похибка велика. Але для порівняння згодиться. Потім зупинився. Подумав. І повернувся на шістдесят. Сів. Не почув. Ще раз. Не почув. На п'ятдесяти п'яти — один раз почув, другий ні. Максим записав. Тепер у нього була стартова точка. Наскільки вона незвичайна для людини? Не знав. Саме тому поки що висновків немає.

Зі зором було легше. Там у нього вже був простий тест із камінням. Максим повторив його наступної ночі. Вогонь загасив. Дочекався, поки очі звикнуть. Два місяці стояли невисоко. Великий майже наполовину закривала хмара. Малий світив чистіше. Перший камінь — легко. Другий — легко. Третій — видно. Максим додав четвертий. Далі. Майже біля кущів. Не бачив. Підійшов ближче. Три кроки. Тепер силует з'явився. Він позначив місце. Наступної ночі повторить. Проблема була в освітленні. Місяці змінювали положення. Хмарність. Вологість. Навіть колір землі. Ідеальних умов не буде. Але якщо різниця велика — проявиться.

Поки що вона не була великою. Саме це Максима й непокоїло. Усе залишалося в межах того, що можна списати на нормальне. Трохи кращий зір. Трохи краща витривалість. Можливо, трохи кращий слух. Якби йому раптом виросла третя рука, питання вирішилося б швидше. Максим подивився на свої дві.

— Не треба.

Світ і без того достатньо винахідливий.

Через день він почав помічати ще одну річ. Не дальність. Напрямок. Максим ішов до річки й почув короткий тріск. Одразу повернув голову вправо. Там, за кущами, через кілька секунд з'явився чотиривухий гризун. Нічого особливого. Але раніше Максимові здавалося, що звуки в лісі приходять просто «звідкись». Тепер він дедалі частіше визначав сторону майже без думки. Ліворуч. Позаду. Вище. Ближче до води. Особливо вночі. Не ідеально. Один раз Максим упевнено вирішив, що хтось ходить за кам'яною грядою. Вийшов зі списом. Нічого. Звук повторився. Над головою. Виявилося — птах на гілці.

— Прекрасно.

Він повернувся до хатини. Але помилки теж були даними. Головне — не почати вірити, що він раптом отримав «суперслух». Смішно. Небезпечно. І дуже легко. Людині вистачає кількох вдалих випадків, щоб почати бачити закономірність. Максим знав це. Знав і все одно ловив себе на тому, що чекає наступного підтвердження.

Підтвердження прийшло не так, як хотілося. Він перевіряв пастку біля струмка. Порожня. Механізм цілий. На землі — дрібні сліди. Максим присів. Схоже, тварина підійшла, покрутилася й пішла. Він почав переставляти петлю. Тоді почув свист. Дуже тихий. Не пташиний. Гоблінський. Максим завмер. Звідки? Ліворуч. Далеко. Він випростався. Спис він ніс у руці, короткий лук — за плечем. Свист повторився. Цього разу відповідь прийшла праворуч. Ще далі. Двоє. Максим повільно відступив до дерева. Не тікав. Слухав. Перший свист. Другий. Пауза. Потім ще один звук. Не свист. Короткий гортанний крик.