Розділ 14. Нічний гість

Стрілу Максим витягнув тільки після обіду. До того вона стирчала в дереві біля хатини й дратувала самим фактом свого існування. П'ять насічок. Темне пір'я. Кам'яний наконечник. І слід під нею, залишений так чітко, наче хтось спеціально втиснув ногу в мокру землю. Максим кілька разів проходив повз. Дивився. Не торкався. Потім усе-таки підійшов. Оглянув ґрунт навколо. Інших чітких відбитків майже не було. Той, хто приніс стрілу, або вмів ходити значно краще за нього, або підійшов із місця, де земля була твердіша. Максим обійшов дерево широким колом.

Знайшов прим'ятий мох. Потім нічого. Ще далі — зламану травинку. Може, слід. Може, ні. Він повернувся. Схопив древко. Витягнув. Стріла сиділа в корі неглибоко. Не бойовий постріл. Принаймні дерево не пробило. Максим покрутив її в руках.

— П'ять.

Що означало п'ять? П'ять гоблінів? П'ять днів? П'ятий мисливець? Номер власника? Кількість убитих? Останній варіант не сподобався. Максим поставив стрілу на полицю поруч із попередньою. Три насічки. П'ять. Різні наконечники. Різне оперення. Можливо, просто різні власники. Це було навіть найбільш логічно. Тоді п'ять насічок могли бути особистою міткою. Як ім'я. А отже, вночі приходив не Крак. Не обов'язково його група. І це повертало проблему до початку. Він знав уже щонайменше кількох гоблінів, які не намагалися його вбити. І одного, який намагався. Тепер десь поруч ходив ще один.

Наміри невідомі. Максим потер перенісся.

— Було б дуже зручно, якби ви вже винайшли спільну мову.

Ліс нічого не запропонував.

Того дня він не відходив далеко. Зазирнув тільки до найближчих пасток. Одна принесла невелику тварину. Друга була порожня. Третю хтось обійшов. Слід зупинявся за пів метра від петлі. Потім ішов убік. Максим присів. Не гоблін. Маленькі лапи. Але тварина помітила небезпеку. Це теж була інформація. Пастку він переставив. Потім повернувся й займався периметром. Не будував нових складних систем. Навпаки. Спрощував. Одна з головних речей, які Максим зрозумів за останні дні: якщо пастка настільки хитра, що він сам може забути про неї, це погана пастка. Він залишив три основні маршрути.

До води. До запасного виходу. До стежки на північ. Інші підходи ускладнив колючими завалами. Не непрохідними. Просто незручними. На двох напрямках зробив нові шумові лінії. Цього разу не на рівні щиколотки. Одну низько. Другу — на висоті коліна гобліна. Якщо хтось переступить першу, може зачепити другу. Максим сам пройшов між нитками. Пройшов. Не зачепив. Повернувся швидше. Зачепив. Кісточки тихо застукали.

— Добре.

Він запам'ятав місце. Потім ще раз пройшов у темряві із заплющеними очима. Не повністю. Просто кілька кроків. Нога знайшла камінь. Рука — стовбур. Маршрут від хатини до запасного виходу він хотів знати тілом. Якщо вночі доведеться бігти, часу дивитися під ноги не буде.

Увечері почався дощ. Не сильний. Рівний. Дрібний. Краплі шелестіли по даху. Максим сидів усередині й займався ножем. Кам'яний край затупився. Він обережно відколював маленькі пластини. Робота вимагала уваги. Це допомагало не думати про стрілу. Через отвір під дахом тягнувся тонкий дим. Внутрішнє вогнище було маленьким. Тільки жар і кілька тонких гілок. Достатньо, щоб не мерзнути. Зовні великий вогонь Максим не розпалював уже кілька ночей. Занадто видно. Він закінчив край ножа. Провів лезом по тонкій смужці шкіри. Ріже. Поклав. Далі — спис. Обмотка розхиталася. Максим розв'язав частину ремінців.

Перетягнув. Оглянув наконечник. Один бік трохи затупився. З цим складніше. Метал він нормально не заточить. Але каменем можна трохи підправити. Він працював повільно. За стіною шелестів дощ. Час від часу вітер ворушив гілки. Звуків було багато. Це Максимові не подобалося. У суху ніч він уже почав розрізняти окремі речі. Крок. Гілка. Дрібна тварина. Шурхіт листя. Дощ усе змішував. Наче хтось додав постійний шум. Максим кілька разів зупиняв роботу. Слухав. Нічого. Повертався.

Перший сигнал він майже пропустив. Тихе клацання. Не гучніше за падіння краплі на камінь. Максим завмер. Рука залишилася на обмотці списа. Дощ. Шелест. Ще. Клац. Не там саме. Він повільно підняв голову. Кістки. Сигналізація. Ліва сторона. Максим загасив маленьке полум'я пальцями через вологу тканину. У хатині одразу потемніло. Залишився тільки жар. Він узяв спис. Не підвівся. Сидів. Слухав. Нічого. Можливо, гілка. Тварина. Вітер. Минуло кілька хвилин. Максим уже почав сумніватися, чи взагалі почув сигналізацію. І тоді пролунало друге. Тихе. Металевий? Ні. Кістяний стукіт. Ближче. Не зовнішня лінія.

Внутрішня. Хтось пройшов першу. Максимові стало холодно. Він повільно встав. Двері перед ним. Плетена рама зі шкірою. За нею — темрява. Спис обома руками. Дихати тихо. Не поспішати. У голові прокручувався маршрут. Якщо двері відкриваються різко — відступити ліворуч. Там стіна. Вузько. Спис дає дистанцію. Якщо ворог уже близько — ніж біля полиці. Запасний вихід позаду. Невеликий отвір, який Максим спеціально зробив так, щоб можна було вибити плетену секцію й вилізти. Не зручно. Але можна. Дощ барабанив по даху. Максим чув власний пульс. І ще щось.

Шурх. Біля стіни. Він повільно повернув голову. Не двері. Праворуч. Хтось обходить. Тихо. Максим не бачив. Але почув. Один крок. Пауза. Ще. Може, уявив. Ні. Сухе листя під навислим дахом не було мокрим. Там звук інший. Хрускіт. Максим стиснув держак. Гоблін? Можливо. Тварина? Теж. Він не говорив. Якщо це Крак або хтось із його групи, чому приходити вночі потай? Якщо хочуть контакту — можуть підійти вдень. Отже, нічний гість навряд чи доброзичливий. Або Максим знову робить висновок із недостатньої кількості даних. Чудово.