Розділ 13. Сліди

Максим не довіряв перемир’ям, про які не домовлявся. Особливо якщо одна зі сторін не знала навіть слова «перемир’я». Наступного ранку він прокинувся раніше за світанок, полежав кілька секунд із відкритими очима, а тоді одразу подивився на спис. Той стояв біля дверей. Повернутий. Той самий, який колись належав першому гобліну. Максимові це не подобалося. Не сама зброя. Значення. Крак міг залишити спис йому як знак того, що вчорашня розмова закінчилася без вбивства. Міг повернути як визнання права на трофей. Міг сказати цим щось зовсім інше. Можливо:

Наступного разу він тобі знадобиться. Максим сів. У хатині було прохолодно. Жар у маленькому внутрішньому вогнищі майже згас. Крізь вентиляційний отвір під дахом тягнуло ранковим повітрям. Він підкинув кілька тонких трісок. Подув. Червона пляма ожила. Максим дивився, як з’являється полум’я. Учора він майже повірив, що проблема з гоблінами стала меншою. Сьогодні вже не був таким оптимістом. Троє не напали. Це факт. Один із них, схоже, мав достатньо впливу, щоб зупинити іншого. Теж факт. Вони повернули спис. Факт. А ще кілька днів перед цим вони стежили за табором, різали пастки й залишали мітки.

Теж факти. Не варто вибирати тільки ті, які подобаються. Максим підвівся. Сьогодні він не буде будувати. Не одразу. Спочатку треба зрозуміти, хто ходить навколо його дому. І скільки їх.

Він почав із місця вчорашньої зустрічі. Не тому, що хотів іти за гоблінами. Навпаки. Максим спеціально чекав до повного ранку. Поїв. Обійшов пастки біля табору. Залишив вогонь майже загашеним. Узяв спис. Кам’яний ніж. Кілька шматків сушеного м’яса. Просмолену посудину з водою. Тільки тоді пішов. На місці бійки з шестииоким звіром усе виглядало гірше, ніж учора. Трава прим’ята. Кров на землі. Кілька зламаних гілок. Стріла, яка не влучила, стирчала в дереві. Максим зупинився. Не витягнув. Спочатку оглянув усе навколо. Слідів було стільки, що вони перетворилися на шум.

Його кросівки. Гоблінські стопи. Лапи звіра. Подряпини від кігтів. Кров. Як із цього зрозуміти хоч щось? Максим присів.

— По одному.

Він знав цей принцип. Якщо система складна — розклади. Його слід відрізнити легко. Прямокутний малюнок підошви. Навіть якщо відбиток нечіткий, форма чужа цьому лісу. Гоблінські — босі. Менші. З довгими пальцями. Звір — шість? Максим знайшов чіткий відбиток. Порахував. П’ять пальців. Не шість. Очей шість, пальців п’ять.

— Добре знати.

І одразу сам собі відповів:

— Неймовірно корисна інформація.

Почав із того, куди пішли гобліни. Учора він бачив напрямок. Тепер треба знайти підтвердження. Біля кущів була прим’ята трава. На вологій ділянці — два чіткі відбитки. Потім ще один. Три різні ноги? Максим нахилився. Один слід довший. Другий ширший. Третій майже такий самий, як перший. Визначити людей за відбитками він не вмів. Але різницю між дуже маленьким лучником і більшим Краком, мабуть, можна було помітити. Він зробив кілька кроків. Сліди зникли на сухій землі. Максим зупинився. Раніше тут він би просто сказав: слід закінчився. Тепер знав, що це неправда.

Слід не закінчився. Просто він перестав його бачити. Це були різні речі. Він почав оглядати не землю під ногами, а простір попереду. Кущ. Чи є злам? Ні. Листя. Щось перевернуте? Можливо. Тонка гілка на висоті грудей Максима була зігнута вниз. Гобліни нижчі. Не вони. Поряд інша — на висоті пояса. Лист на кінці пошкоджений. Свіжий. Максим торкнувся. Не доказ. Але напрямок збігається. Він пішов далі. Через десять метрів знайшов слід у моху. Ще. Виходило. Повільно. Жахливо повільно. Але виходило.

Через пів години Максим уперше зрозумів, що гобліни робили щось навмисно. Сліди розділилися. Крак і ще один, схоже, пішли прямо. Третій — убік. Максим стояв біля дерева. Дивився. Можливо, просто відійшов. Можливо, сходив у туалет. Можливо… Він пішов за відгалуженням. Недалеко. Через двадцять метрів знайшов місце, де маленькі стопи повернули. Потім слід пішов паралельно першому. Лучник. Максим зупинився. Навіщо? Йшли трійкою. Один відділився. Пішов збоку. Не випадково. Прикриття? Розвідка? Засідка на випадок переслідування? Максим відчув неприємний холод. Він учора спостерігав, як вони просто пішли. І думав, що бачить їх усіх.

Насправді один міг уже рухатися десь збоку. Максим озирнувся. Тепер ліс навколо знову став більшим. Він подивився назад. Чи не робить той самий дурний крок зараз? Іде за істотами, які значно краще читають ліс. Якщо вони залишили спостерігача? Якщо хотіли знати, чи Максим піде за ними? Він завмер. Слухав. Нічого. Але відсутність звуку вже не заспокоювала. Максим відступив до місця, яке точно знав. Потім ще.

— Досить.

Сьогодні не треба знаходити їхній табір. Мета інша. Навчитися бачити. Він повернувся.

Замість гоблінів Максим почав стежити за собою. Це виявилося дуже корисно. І принизливо. Він вибрав чисту ділянку. Пройшов двадцять метрів. Повернувся іншим маршрутом. Потім спробував знайти власний слід. Перші кілька метрів — легко. Кросівки залишали відбитки. Далі земля суха. Максим зупинився. Почав дивитися. Ось гілка. Він її зачепив? Не пам’ятає. Ось листя. Прим’яте? Можливо. Ось шматок моху. Точно наступив. Знайшов. Далі. Через десять хвилин Максим відновив майже весь маршрут. Потім зробив ще раз. Цього разу намагався йти акуратніше. Ставив ноги на каміння. Обходив м’яку землю.

Не ламав гілки. Повернувся. І все одно знайшов більшість. Слід підошви на тонкому шарі ґрунту між каменями. Зсунута кора. Прим’ятий мох. Гілка, яку він відсунув рукою.