Розділ 12. Вони повернулися

Максим не спав до ранку. Не тому, що чув кроки. Гірше. Він не чув нічого. І саме ця тиша змушувала сидіти біля входу зі списом на колінах, дивитися в темряву й чекати, коли щось нарешті станеться. Не сталося. Жодного свисту. Жодного крику. Жодної гілки, зламаної важким кроком. Навіть сигналізації мовчали. Раз чи двічі десь далеко шаруділи дрібні тварини. Один раз Максим почув коротке фиркання. І все. Під ранок почали боліти очі. Шия затерпла. Спина нила. Він так і сидів. Тільки коли небо між деревами посіріло, Максим дозволив собі встати.

Насамперед глянув на смужку тканини. Вона залишалася на місці. Темна. Вузька. Прив'язана простим вузлом до тонкої гілки. Максим присів поруч. Не торкався. Учора ввечері вирішив, що це мітка. А тепер, після безсонної ночі, впевненість трохи ослабла. Може, не мітка. Може, шмат тканини випадково зачепився. Ні. Гілка встромлена вертикально. Занадто акуратно. Занадто близько до табору. Випадковість відпадала. Максим повільно озирнувся.

— Добре.

Треба було не лякатися власних припущень. Потрібні факти. Скільки їх було? Коли приходили? З якого боку? Що робили? Чи заходили всередину? Чи торкалися їжі? Чи залишили ще щось? Максим узяв спис. І почав оглядати периметр.

Перший слід знайшовся майже відразу. Гоблінська стопа. Невелика. Боса. Відбиток залишився в м'якій землі біля канавки, яку Максим прокопав для відведення дощової води. Поряд другий. Іще один. Вони вели вздовж краю очищеної ділянки. Не прямо до хатини. Навколо. Максим присів. У голові почала складатися картина. Хтось підійшов із північного боку. Зупинився. Пройшов уздовж табору. Можливо, дивився. Потім… Сліди губилися на сухій землі. Максим пішов повільніше. Ось прим'ята трава. Ось лист перевернутий світлим боком. Чи від них? Не знав. За кілька метрів знайшов ще один чіткий відбиток.

І поруч — інший. Більший. Максим завмер. Друга особа. Можливо. Він приклав пальці до краю. Один слід явно ширший. Не просто глибший.

— Двоє.

Принаймні. Далі — ще один напрямок. Максим підвівся. Подивився на табір. Двоє обійшли його. Можливо, більше. І не напали. Чому? Страх? Обережність? Чекали когось? Хотіли зрозуміти, хто тут живе? Максим не знав. Ось у чому була проблема. Він узагалі майже нічого не знав про гоблінів. Один намагався його вбити. Це факт. Чи означає це, що всі гобліни вороги? Ні. Теоретично — ні. Практично Максим не збирався перевіряти цю гіпотезу, стоячи беззбройним перед групою зі списами. Він продовжив огляд. Біля коптильні слідів не було. Біля дров — теж.

До дверей, здається, не підходили. Це трохи заспокоїло. Можливо, вони просто знайшли табір і пішли. А смужка тканини… Максим знову подивився. Попередження? Позначення для інших? «Тут ворог»? «Сюди повернутися»? Він тихо вилаявся. Мовний бар'єр перетворював навіть шмат ганчірки на загадку.

Після огляду Максим зробив те, чого найбільше не хотів. Пішов за слідами. Недалеко. Тільки щоб зрозуміти напрямок. Він залишив табір за спиною. Кожні кілька метрів озирався. Спис тримав напоготові. Сліди вели на північний захід. Через кущі. Потім до невеликої западини. Там Максим знайшов місце, де гобліни, схоже, сиділи. Прим'ята трава. Кілька зламаних стебел. Шмат обгризеної кістки. Максим підняв її. Маленька. Можливо, від птаха. На одному кінці — сліди зубів. Він поклав назад. Вони були тут довше, ніж кілька хвилин. Спостерігали? Може. Максим поглянув крізь кущі.

Звідси проглядалася частина табору. Вхід. Коптильня. Вогонь, якщо він горить.

— Чорт.

Так. Спостерігали. Можливо, годину. Можливо, більше. І Максим їх не помітив. Це було найнеприємніше. Він уже почав вважати себе уважнішим. Навчився чути тварин. Помічати сліди. Не ходити лісом зовсім сліпим. А гобліни сиділи за кількадесят метрів і дивилися. Максим нічого не знав. Не чув. Не бачив. Не відчував. Він стояв у западині й відчував, як самолюбство стискається до здорового розміру.

— Добре.

Це корисно. Вони кращі в лісі. Очевидно. Тут вони виросли. Максим — ні. Не треба уявляти, що кілька тижнів роблять його місцевим мисливцем. Він почав відходити. І побачив на землі ще дещо. Невеликий уламок деревини. Обструганий. Один край темний. Максим підняв. Частина стріли? Ні. Занадто товстий. Може, кілочок. На поверхні були дві неглибокі насічки. Одна довга. Одна коротка. Навмисні. Максим провів пальцем. Ще одна мітка. Або просто чиясь робота. Не знав. Він узяв уламок із собою. Цього разу не як трофей. Як дані.

До табору Максим повернувся швидко. І відразу загасив ранковий вогонь. Не повністю. Жар залишив. Але дим зник. Потім подивився на коптильню. Ще одна проблема. Дим видно здалеку. Запах теж. Максим довго стояв. Коптильня була одним із найважливіших його досягнень. І тепер виявлялася маяком. М'ясо ще потрібно сушити. Але не вдень. Можливо, вночі. Хоча запах усе одно піде. Можна перенести коптильню далі від житла. Це логічно. Якщо її знайдуть — не знайдуть хатину одразу. Або навпаки: якщо знайдуть коптильню, почнуть шукати джерело. Максим потер обличчя. Кожне рішення мало мінуси.

— Потрібно не ховатися ідеально.

Він сказав це вголос.

— Потрібно виграти час.

Ось. Повністю приховати присутність уже не вийде. Гобліни знають. Отже, задача інша. Побачити їх раніше. Сповільнити. Мати маршрут відступу. Не дозволити підійти непомітно. Максим подивився на кущі. Почав із них.

Вирубка підліску виявилася виснажливою. І психологічно дивною. Максим стільки днів цінував кожну гілку. Будівельний матеріал. Паливо. Кріплення. А тепер навмисно очищав простір. Не багато. П'ять метрів від хатини в найбільш небезпечних напрямках. Місцями сім. Низькі кущі. Молоді пагони. Гілки, за якими можна сховатися. Великі дерева залишав. Вони були і захистом, і потенційними укриттями. До того ж зрубати їх він просто не міг нормально. За кілька годин навколо табору з'явився відкритіший простір. Не галявина. Але тепер підійти на двадцять метрів зовсім непомітно було складніше. Принаймні так Максиму хотілося думати.