Розділ 11. Сорок ударів сокирою

На п’ятдесят третьому ударі Максим зупинився. Не через біль. Саме це й змусило його насторожитися. Він стояв біля молодого дерева, тримав обома руками свій жалюгідний рубальний інструмент і важко дихав. До справжньої сокири цій конструкції було далеко. Плаский кам’яний уламок. Розколота жердина. Обмотка зі шкіри й лози. Камінь постійно розхитувався. Руків’я било в долоні. Після кожних кількох десятків ударів усе доводилося підтягувати. Але рубало. Повільно. Погано. Та рубало. Максим подивився на зарубку в стовбурі. Потім на свої руки. Плечі вже відчували навантаження. Передпліччя теж. Серце працювало швидко.

Але ще тиждень тому він би зупинився значно раніше. Може, після двадцяти. Максим підняв інструмент. П’ятдесят четвертий. Удар. П’ятдесят п’ятий. Удар. Шістдесятий. Він зупинився. Цього разу навмисно. Відклав «сокиру». Відійшов. Сів на камінь. Не треба доводити собі щось до втрати сил. Особливо коли ніхто не змушує. Максим зробив кілька ковтків води. Подивився на дерево. Шістдесят. Цифра нічого не доводила. Порода дерева могла бути м’якшою. Удари — слабшими. Інструмент сьогодні закріплений краще. Він нормально поїв. Виспався. Температура нижча. Причин десятки. Але Максим уже кілька днів помічав одне й те саме.

Довше тягав дрова. Рідше зупинявся на схилі. Швидше відновлював дихання після роботи. Не радикально. Не так, щоб одного ранку прокинутися іншою людиною. Просто трохи. Саме це й було дивним. Якби зміна була великою, він би одразу подумав про щось неможливе. А так… Можна пояснити. Тіло адаптується. Нормальна їжа. Постійна робота. Майже щоденне навантаження. Максим подивився на свої руки. Мозолі стали твердішими. Передпліччя — трохи виразнішими. Щетина на обличчі перетворилася вже майже на коротку бороду. Джинси висіли в поясі вільніше. Він схуд. Це точно. Може, кілька кілограмів.

Може, більше. Дзеркала не було. Але ремінь довелося застібати на наступну дірку. Отже, зміни в тілі були реальними. Чому тоді витривалість не може бути реальною? Може. Максим кивнув сам собі.

— Значить, тренування.

Пояснення було нормальним. І поки що його вистачало.

Через годину молоде дерево впало. Максим ледве не зіпсував усе в останню секунду. Він підрубав стовбур з одного боку. Потім з другого. Визначив напрямок, у який хотів покласти. Навіть прибрав зайві гілки з дороги. Все виглядало розумно. Поки дерево не вирішило падати трохи вбік.

— Ні-ні-ні!

Максим відскочив. Стовбур повільно пішов. Крона зачепила сусіднє дерево. Зависла. Максим зупинився за кілька метрів.

— Серйозно?

Дерево залишилося під кутом. Основа майже відрубана. Верхівка заплутана в гілках. Тепер воно було небезпечніше, ніж до початку роботи. Максим довго дивився.

— Добре.

Не лізти під нього. Це перше. Спробувати витягнути знизу мотузкою… Мотузки немає. Лозою. Можна. Але якщо лоза порветься… Він обійшов навколо. Оцінив напрямок. Потім зробив довгу петлю зі смуг шкіри кабана, з’єднаних лозою. Шкіряні смуги були грубі. Тверді. Але тримали значно краще за одну лозу. Максим зачепив петлю за нижню частину стовбура. Відійшов убік. Потягнув. Нічого. Ще. Гілки нагорі заскрипіли. Він змінив кут. Потягнув знову. Дерево рушило. Крона вислизнула з сусідніх гілок. Стовбур упав із таким тріском, що Максим рефлекторно присів. Птахи злетіли неподалік. Він завмер.

Прислухався. Ліс швидко заспокоївся. Максим видихнув.

— Так.

Підійшов до дерева. Поклав долоню на стовбур. Колись це було просто дерево. Тепер — будівельний матеріал. Дрова. Жердини. Можливо, дошки? Ні. До дощок йому поки що далеко. Максим усміхнувся. Ще кілька тижнів тому він не міг нормально загострити палицю. Тепер уже думав про дошки. Небезпечний прогрес.

Новий інструмент з’явився завдяки кабану. Точніше, завдяки його кістці. Максим кілька днів експериментував. Велика кістка ноги була міцною. Він розколов її каменем. Один уламок вийшов довгий і досить плаский. Край можна було шліфувати. Не до гостроти металу. Але значно краще за звичайний камінь для деяких робіт. Потім знайшов інший камінь. Темно-сірий. Дрібнозернистий. Відколювався гострими пластинами. Максим не знав, що це. Кремінь? Може. На земний кремінь був схожий. Принаймні поводився подібно до того, що Максим бачив у відео. Він не став одразу називати. Просто зібрав кілька шматків.

Один зробив ножем. У лапках. Лезо було гострим. Настільки, що Максим порізав палець майже відразу.

— Ай!

Кров виступила тонкою смугою. Він подивився на інструмент. Потім на палець.

— Значить, працює.

Кам’яний ніж став однією з найцінніших речей у таборі. Не тому, що був хорошим. Навпаки. Лезо кришилося. Край тупився. Потрібно постійно підправляти. Але тепер Максим міг різати шкіру. М’ясо. Кору. Тонкі гілки. Робити точніші з’єднання. Навіть прості пази. Світ раптом став технологічно складнішим. Один гострий край змінив більше, ніж більшість речей, які він мав до цього. Максим уперше по-справжньому зрозумів, наскільки інструмент продовжує людину. Не метафорично. Буквально. Руками він не міг нормально зняти кору. Ножем — міг. Руками не міг нарізати шкіряні ремінці однакової ширини.

Ножем — міг. Ремінці дозволяли міцніше зв’язувати. Міцніші з’єднання дозволяли будувати. Будівництво дозволяло зберігати тепло й ресурси. Один інструмент запускав ланцюг. Максим це любив. Системи. Навіть тут. Особливо тут.