Розділ 10. Пастка

Яму Максим копав три дні. У перший — із ненавистю. У другий — із ненавистю й системою. На третій просто перестав рахувати, скільки разів подумки пообіцяв собі більше ніколи не жартувати про людей, які працюють лопатою. Лопати в нього не було. Був загострений кілок. Плоский шмат кори. Камінь. Дві руки. І дуже погана ідея, яка поступово перетворювалася на єдину доступну. Максим не планував убивати кабана. Принаймні так він формулював це собі. Яма була захистом. Перешкодою. Способом виграти час. Якщо тварина знову прийде до табору. Якщо піде саме тим маршрутом.

Якщо не обійде. Якщо провалиться. Занадто багато «якщо». Це заспокоювало. Бо пастка нібито не була пасткою для полювання. Просто частиною оборони. Максим повторював це, коли довбав землю. І майже вірив.

Місце він вибирав довше, ніж копав перші двадцять сантиметрів. Не біля самого табору. Це було принципово. Якщо кабан зірветься, якщо яма не спрацює, якщо тварина розлютиться — краще, щоб не опинилася за три метри від укриття. Максим знайшов вузький прохід між кам'яною грядою й двома великими деревами. З одного боку густі кущі. З іншого — крутий схил із корінням. Звичайна тварина могла пройти й іншими маршрутами. Але цей був найзручніший. І, судячи зі слідів, кабан уже ним користувався. Максим довго вивчав землю. Відбитки були старі й нові.

Кілька разів тварина йшла тут у бік води. Потім поверталася. Отже, маршрут регулярний. Це вже було не припущення. Дані. Максим присів біля одного з відбитків. Провів пальцем по краю. Свіжий. Може, нічний.

— Добре.

Він підвівся. Подивився вздовж проходу. Яма тут. Трохи нижче. Не посередині. Якщо тварина помітить — обійде. Треба направити. Огорожа з одного боку. Завал із другого. Не стіна. Кабан її рознесе. Але, можливо, вибере простіший шлях. Максим почав креслити. Стрілки. Лінії. Місця для колод. Відстань до дерева. Маршрут відступу. Ще один маршрут. І третій. Тільки після цього почав копати.

Через дві години він проклинав креслення. На землі прямокутник здавався маленьким. У реальності — ні. Яма потрібна була достатньо широка, щоб кабан не перестрибнув. Достатньо довга, щоб не вибрався одним ривком. Достатньо глибока, щоб затримати. Не обов'язково назавжди. Хоч на хвилину. Максим визначив приблизно два метри в довжину. Півтора в ширину. Глибина — хоча б метр. Потім подивився на обсяг ґрунту. Замовк. Перерахував подумки. Приблизно три кубічні метри. Можливо, трохи менше через похилі стінки. Три куби землі. Без лопати. Максим повільно випростався.

— Ні.

Пішов до табору. Випив води. Посидів. Повернувся. Зменшив ширину. Потім довжину. Потім знову збільшив одну сторону. Потрібен компроміс. Метр двадцять ширини. Метр сімдесят довжини. Глибина — скільки витримає. Якщо зробити стінки крутішими, тварині буде складніше вилізти. Якщо на дні буде слизький ґрунт… Максим зупинився. Почав думати. Каміння? Ні. Загострені кілки? Думка з'явилася сама. Він її відкинув. Не треба. Поки що. Мета — зупинити. Не вбити. Максим знову взявся за кілок.

До вечора першого дня яма була глибиною трохи нижче коліна. І Максим майже не відчував долонь. Він працював циклами. П'ять хвилин довбає. П'ять — вичерпує землю. Потім відпочинок. Спочатку короткий. Потім дедалі довший. Плечі горіли. Спина нила. Коліна боліли від постійного присідання. Максим намагався працювати розумніше. Розпушував ґрунт вузьким кілком. Потім піддівав плоским каменем. Використовував шмат кори як совок. Великі камені не витягував одразу. Обкопував. Розхитував важелем. Підкладав дрібні. Піднімав поступово. Один великий валун забрав майже годину. Коли він нарешті викотився на край, Максим дивився на нього з особистою ненавистю.

— Ти тут лежав років сто тисяч.

Камінь мовчав.

— І саме зараз вирішив заважати.

Максим штовхнув його ногою. Пожалів. Палець відгукнувся болем.

— Сам винен.

Увечері він ледве дійшов до табору. Їжі було мало. Одна риба з загорожі. Кілька листків тієї самої цибулеподібної рослини. Ще жменя горіхів із нового дерева, яке Максим знайшов учора. Горіхи стали рятівними. Не смачними. Не достатніми. Але стабільними. Він уже приблизно розумів, де ростуть три такі дерева. Збирав не все. Частину залишав. Не з екологічної свідомості. Просто не хотів витрачати годину на пошуки дрібних ядер, які тварини вже погризли. Максим підсмажив рибу. З'їв половину. Другу залишив на ранок. Потім дивився на долоні. Мозолі почали твердішати.

Шкіра змінилася. Руки все ще виглядали його. Але вже не офісними. Подряпини. Тріщини. Бруд, який не вимивався повністю. Максим провів пальцем по старому пухирю.

— Оце і є кар'єрний розвиток.

Жарт вийшов слабким. Він ліг. Заснув швидко.

Другий день був гірший. Не через яму. Через кабана. Максим знайшов свіжі сліди за двадцять метрів від роботи. Вранці їх не було. Він завмер. Копито. Друге. Розритий мох. Кабан приходив. Можливо, поки Максим ходив по воду. Можливо, просто пройшов неподалік. Максим обернувся. Ліс спокійний. Ніякого руху. Він стояв зі списом у руках і прислухався. П'ять хвилин. Десять. Нічого. Працювати після цього стало важче. Кожен хрускіт змушував піднімати голову. Кожен шелест — хапатися за спис. Яма просувалася повільно. Максим нервував. А нервування теж забирало сили. До полудня він уже кілька разів думав кинути все.

Перенести табір. Піти вздовж річки. Знайти інше місце. Без кабана. Без гоблінів. Без цієї проклятої ями. Потім дивився на майже готове укриття. На рибну загорожу. На знайомі дерева. На джерело. На запаси сухої деревини. Все це — час. Сили. Дні. Залишити означало почати з нуля. І немає гарантії, що в іншому місці буде безпечніше. Максим повертався до роботи.