Розділ 9. Кабан

Слід Максим побачив біля рибної загорожі. Спочатку — розкидані камені. Один із великих валунів, який він учора підбирав обома руками, лежав майже за метр від свого місця. Потім — розтоптана трава. І вже тоді слід. Глибокий. Широкий. Роздвоєний. Максим присів. Поруч був другий. Потім третій. Він поклав долоню поряд.

— Ні.

Відбиток був завширшки майже з його кисть. Не олень. Принаймні на оленя це не скидалося. Максим піднявся й оглянув берег. Рибна загорожа, над якою він учора працював майже пів дня, тепер нагадувала купу випадково накиданого каміння. Кілька жердин зламані. Плетена конструкція з гілок перевернута. Залишків риби немає. На вологій землі — ті самі величезні відбитки. Щось прийшло вночі. Зайшло у воду. Розвалило загорожу. І пішло назад у ліс. Максим повільно випростався.

— Кабан?

Слово прозвучало невпевнено. Він бачив диких кабанів лише на відео. І одного разу — здалеку, крізь огорожу в реабілітаційному центрі. Той здавався великим. Але слід під ногами… Максим знову подивився. Можливо, розмір перебільшувався через м'який ґрунт. Може, копито провалилося й розсунуло землю. Це було логічне пояснення. Хотілося в нього вірити. Він пішов за слідами кілька метрів. На стежці вони стали чіткішими. І меншими не стали. Максим зупинився.

— Добре.

Велика тварина. Не обов'язково кабан. Але велика. І достатньо сильна, щоб зрушити камінь, який Максим ледве переносив. Він повернувся до води. Поглянув на розбиту загорожу. Пів дня роботи.

— Дякую.

Річка продовжувала текти, не переймаючись його проблемами. Максим почав збирати каміння назад. Через десять хвилин зупинився. Ні. Спочатку подумати. Якщо тварина ходить сюди регулярно, він може перебудовувати загорожу щодня. Або змінити місце. Або зробити так, щоб вона не могла підійти. Останній варіант звучав привабливо до моменту, коли Максим подивився на сліди. Чим саме він її зупинить? Лозою? Кривою огорожею? Списом, яким ледве вмів користуватися?

— Інше місце.

Він зітхнув. Риба означала їжу. Але їжа не коштувала того, щоб познайомитися з власником цих відбитків. Максим переніс частину каменів вище за течією, де берег був крутішим і велика тварина мала б підходити незручніше. Принаймні так йому здавалося. Зробив нову невелику загорожу. Гіршу за стару. Сил не вистачало. Потім повернувся до табору. За кілька годин майже перестав думати про сліди. Це була помилка.

Новий дах зайняв увесь день. Максим використовував довгі тонкі жердини як крокви. Поверх них — переплетені гілки. Потім товстий шар листя. Зверху ще тонкі гілки, щоб листя не здувало. Конструкція ставала важкою. Це турбувало. Він кілька разів перевіряв основні стійки. Штовхав. Хитав. Дивився на вузли. Лоза тримала. Але після висихання могла послабитися. Максим не знав, наскільки. Отже, потрібні додаткові розпірки. Він поставив одну. Потім другу. Каркас став значно жорсткішим. Максим відійшов. Подивився. Виглядало вже не як випадкова купа гілок. Було видно задум. Низький прямокутний каркас.

Похилий дах. Кам'яна гряда позаду. Вхід збоку. Перед ним — невелика очищена ділянка. Максим відчув задоволення. Справжнє.

— Майже архітектура.

Він навіть уявив, як колеги побачили б цю споруду. Хтось одразу почав би критикувати вузли. Хтось спитав би, де розрахунок на снігове навантаження. Хтось сказав би, що замовник усе одно попросить дешевше. Максим усміхнувся. Усмішка повільно зникла. Колеги. Офіс. Звичайні жарти. Нормальне життя. Він опустив погляд.

— Працюємо.

Не думати. Принаймні не зараз.

До вечора Максим переніс останні речі зі старого укриття. Їх було настільки мало, що це зайняло один похід. Спис. Залишки акумулятора. Кістки. Шкіра. Кілька сухих волокон для труту. Шматки кори. Горіхи — три. Риб'ячі кістки. Металева пружина. Ключі від машини. Гаманець. Чек. Останні три речі були абсолютно марні. І водночас Максим беріг їх найбільше. Він зробив для них сухе місце в щілині між камінням. Загорнув чек у внутрішню пластикову частину гаманця. Поклав ключі поруч. На секунду затримав пальці на брелоку. Машина залишилася біля мосту. Якщо міст узагалі ще був там.

Якщо той берег і ця річка хоч якось пов'язані. Максим стиснув ключ. Потім сховав. Не викидати. Ніколи. Принаймні поки що.

Новий табір уночі відчувався інакше. Старе укриття було маленьким. Тісним. Максим майже торкався стін руками. Тепер усередині можна було сидіти. Навіть пересуватися на колінах. Багаття горіло зовні, біля кам'яної гряди. Максим спеціально поставив його так, щоб камінь відбивав частину тепла в бік входу. Працювало. Наскільки — важко сказати. Але всередині було тепліше. Він лежав на новій підстилці й слухав ліс. Шумові пастки оточували табір у кількох напрямках. Прості. Лоза. Сухі гілки. Камінці в шматках кори. Якщо щось велике пройде — має загриміти. Теоретично. Максим усе одно спав уривками.

Одного разу прокинувся від хрускоту. Схопив спис. Прислухався. Нічого. Іншого разу — від далекого крику. Не гоблінського. Тваринного. Глибокого. Можливо, того самого, що чув у перші ночі. Максим лежав нерухомо. Крик не повторився. Вранці він знайшов біля однієї сигналізації слід. Той самий. Велике роздвоєне копито. Максим довго дивився. Тварина підійшла ближче до табору.

Наступні два дні він намагався її не зустрічати. Це стало окремою задачею. Максим почав перевіряти землю перед виходом. Дивитися на свіжі відбитки. Обходити місця, де бачив розритий ґрунт. Одного разу знайшов стовбур дерева з обідраною корою. На висоті майже до пояса. Поряд — темна щетина. Груба. Жорстка. Максим не торкався.