Розділ 8. Голод

До полудня Максим зрозумів, що будувати більше не може. Не тому, що закінчилися матеріали. Не тому, що каркас упав. Не тому, що почався дощ. Просто тіло відмовлялося. Він стояв біля другої поперечини, тримав її обома руками й дивився на місце, куди треба було підняти. Висота — трохи вище плеча. Вага — терпима. Учора він уже робив схоже. Максим вдихнув. Підняв край. М'язи рук одразу затремтіли. Ще трохи. Поперечина піднялася сантиметрів на двадцять. І опустилася назад. Максим відступив.

— Добре.

Спробував інакше. Підважив жердиною. Підклав камінь. Ще раз. Це працювало. Повільно. Але вже після кількох рухів він відчув, як руки стають ватяними. Максим сів. Голова закрутилася майже відразу. Він нахилився вперед. Лікті на колінах. Дихав. Не допомагало. Перед очима з'явилися темні плями. Довелося лягти.

— Оце вже погано.

Голос прозвучав тихо. Над ним хиталися верхівки дерев. Небо було чисте. День — хороший. Прохолодний. Без дощу. І Максим лежав на землі, бо не міг підняти жердину. Голод перестав бути просто неприємним відчуттям. Тепер він забирав сили. Горіхів лишилося мало. Можна з'їсти все сьогодні. Це дасть трохи енергії. А завтра? Максим заплющив очі. Потрібна їжа. Не «було б добре». Не «треба подумати». Потрібна. Сьогодні.

Він повернувся до старого табору. Перенесення довелося відкласти. Каркас залишався стояти на новому місці, але дах ще не був готовий. Спати під ним сенсу не було. Максим сів біля вогню. Дістав горіхи. Сім. Він виклав їх у ряд. Подивився. Сім маленьких коричневих кульок. Його продовольча система.

— Великолепно.

Українське слово не прийшло першим. Мозок уже працював дивно. Максим з'їв два. Повільно. Довго жував. Третій поклав назад. Ні. Треба залишити. Навіть якщо сьогодні нічого не вполює. Особливо якщо сьогодні нічого не вполює. Він випив води. Потім підняв спис.

— Значить, полювання.

Слово звучало так, ніби він знав, що робитиме. Насправді план був приблизно такий: знайти щось маленьке. зрозуміти, як його зловити. не померти в процесі. Не найкращий план. Але іншого не було.

Максим повернувся до стежки біля джерела. Не тієї, де знайшов гобліна. Іншої. Тваринної. Тепер він рухався значно обережніше. Не тому, що навчився ходити безшумно. Навпаки. Що уважніше намагався ставити ноги, то більше чув власний шум. Листя хрустить. Гілки ламаються. Кросівки ковзають по ґрунту. Спис чіпляється за кущі. Максим навіть не уявляв, як мисливці підкрадаються до тварин. Може, вони просто роблять це роками. Очевидна відповідь. Через двадцять хвилин Максим знайшов свіжі сліди копит. Великі. Ті самі, що раніше. Він присів. Подивився в напрямку. І не пішов.

Велика тварина — це багато м'яса. Але також великий ризик. Він не має лука. Не має нормального списа для полювання. Точніше, спис є. Але мисливця немає. Максим піднявся.

— Шукаємо щось менш амбітне.

І майже одразу почув шелест. Праворуч. Він завмер. Щось рухалося в кущах. Невелике. Максим повільно повернувся. Спис обома руками. Кущ ворухнувся. З нього вискочила тварина розміром із кролика. Тільки не кролик. Довгі задні ноги. Короткі передні. Темно-коричнева шерсть. Два довгі вуха. І ще пара малих нижче. Максим упізнав загальний принцип.

— У вас тут серйозно проблема з вухами.

Тварина завмерла. Вони дивилися один на одного. Максим повільно підняв спис. Тварина зникла. Він навіть не встиг зробити рух. Просто стрибок. Другий. І її вже не видно. Максим стояв. Потім опустив спис.

— Так.

Руками не вийде. Списом — теж, якщо він не вміє його кидати. Отже, пастки.

Ідея пастки здавалася простою. Механіка була зрозуміла. Тварина йде. Щось спрацьовує. Тварина не йде далі. Усе. Максим навіть усміхнувся, коли сформулював це в голові. Потім спробував зробити. Першою думкою була петля. Потрібна мотузка. Мотузки немає. Але є лоза. Максим уже використовував її для кріплення каркасу. Можливо, вистачить. Він знайшов довге гнучке стебло. Скрутив. Зігнув. Спробував зробити петлю. Лоза трималася. Погано ковзала. Але трималася. Потрібен пружний молодий стовбур. Він знайшов. Нахилив. Прив'язав лозу. Відпустив. Лоза зіскочила.

— Добре.

Друга спроба. Цього разу Максим зробив кілька витків. Трималося. Потрібен спусковий механізм. Дві палички. Одна тримає натяг. Інша зривається, коли тварина зачіпає. Максим бачив щось таке в інтернеті. Колись. Уривками. Він витратив майже годину. Пастка спрацювала тричі. Усі три — на нього. Перший раз лоза вдарила по руці. Другий — гілка смикнулася й ледь не дала в обличчя. Третій раз конструкція просто розвалилася. Максим сів на землю.

— Добре.

Ніякої складної механіки. Потрібно простіше. Яма. Мала. Не для кабана. Для кролика. Тільки без лопати навіть маленька яма — робота. Але можливо. Він вибрав вузький прохід між кущами. Там були сліди. Невеликі. Можливо, тієї самої тварини. Максим почав копати. Палицею. Каменем. Руками. Через пів години яма була глибиною по зап'ястя. Через годину — майже до ліктя. Максим уже ненавидів землю. Потрібно глибше. І ширше. І замаскувати. Він дивився на результат.

— Це ніколи не спрацює.

Але продовжив.

До вечора в нього було дві пастки. Перша — яма на стежці. Неглибока. З тонкими гілочками зверху й листям. Максим сам бачив її за три метри. Можливо, тварина не побачить. Друга — примітивна петля біля куща. Вона могла або впіймати щось за ногу, або розвалитися від вітру. Ймовірність другого здавалася вищою. Він поставив третю. Ще простішу. Тяжкий камінь, підпертий паличкою. Під ним — кілька розколотих горіхів. Максим довго дивився на них. Використовувати їжу як приманку було боляче. Буквально. Шлунок стискався. Але якщо один горіх принесе тварину…