Розділ 7. Місце для дому

Максим почав із того, що зруйнував половину свого укриття. Не навмисно. Він просто спробував сперти на бічну стінку товстішу жердину. Дах просів. Одна з поперечин вискочила. Листя посипалося всередину. Ще одна гілка зісковзнула з опори й мало не вдарила його по голові. Максим відскочив. Конструкція похитнулася. Постояла секунду. Потім ліва сторона з тихим тріском склалася. Максим дивився на результат.

— Добре.

На землі лежала купа гілок.

— Дуже переконливо.

Він поставив спис біля дерева. Ще вранці збирався «трохи підсилити» укриття. Тепер підсилювати було майже нічого. Максим пройшов навколо залишків. Головна жердина трималася. Правий схил даху теж. Усе інше доведеться переробляти. І чим довше він дивився, тим сильніше розумів, що це навіть добре. Стара конструкція була зроблена для однієї ночі. Потім — для другої. Максим щоразу додавав до неї щось нове, не маючи загального плану. Ще гілку. Ще шар листя. Ще опору. Так можна латати довго. Проблема в іншому. Якщо він справді залишиться тут на тиждень…

Або місяць. Максим не захотів продовжувати. Потрібне нормальне місце. Не хатина. До хатини йому було далеко. Хоча б табір, який не треба щоранку збирати наново. Він узяв жердину й почав відкидати гілки вбік.

Перше питання було не «як будувати». Перше — «де». Максим зрозумів це приблизно через десять хвилин. Місце, яке він вибрав два дні тому, мало переваги. До річки недалеко. Ґрунт відносно сухий. Дерева захищають від вітру. Є багато матеріалу навколо. Але тепер з'явилися інші вимоги. Гобліни. Якщо вони знайдуть його сліди біля джерела, можуть вийти сюди. Укриття стояло досить близько до річки, а річка була очевидним орієнтиром. Тварини теж ходили до води. І ще одна проблема — сам берег. Максим згадав гілки, застряглі на кущах вище теперішнього рівня.

Під час великого дощу вода піднімалася. Наскільки? Не знав. Табір стояв вище, але чи достатньо?

— Перевіримо.

Він узяв спис і пішов уздовж схилу. Не далеко. Цього разу не збирався повторювати вчорашню помилку. Потрібно було знайти місце в межах знайомої території. Максим дивився на землю вже інакше. Не як людина, що просто йде лісом. Схил. Напрямок стоку. Великі дерева. Мертві дерева. Каміння. Відстань до води. Підлісок. Доступ до сонця. Вітер. Те, що кілька днів тому було просто хаосом, почало складатися з параметрів. Це не означало, що Максим розумів ліс. Навпаки. Що більше дивився, то більше бачив речей, яких не знав. Але хоча б міг поставити питання.

Перше місце він відкинув через п'ять хвилин. Невелика рівна галявина. На вигляд ідеальна. Потім Максим побачив, що з трьох боків до неї сходяться маленькі природні жолоби. Після сильної зливи вода піде саме сюди.

— Ні.

Друге місце було сухе. Але над головою висіли дві великі мертві гілки. Одна товща за його ногу. Максим подивився на неї. Згадав нічну бурю в земному світі.

— Теж ні.

Третє — надто далеко від річки. Четверте — майже на відкритому місці. П'яте сподобалося. Невеликий природний підйом за сотню з чимось метрів від води. З одного боку — кам'яниста гряда заввишки трохи більше людського зросту. Не скеля. Швидше довгий вихід породи з ґрунту. З другого — кілька великих живих дерев. Земля між ними була майже рівна. Під ногами сухо. До річки можна спуститися по пологому схилу. Із боку лісу місце не було видно здалеку через густі кущі. Максим обійшов його двічі. Потім утретє. Йому подобалося.

Це саме й насторожувало.

— Що я не бачу?

Він став посеред майбутнього табору. Подивився вгору. Гілки живі. Добре. На землю. Сліди. Максим присів. Копита. Старі. Кілька. Не стежка. Принаймні не схоже. Далі знайшов дрібні відбитки. Тварини тут бувають. Звісно. Це ліс. Він перевірив кам'яну гряду. Між камінням були щілини. Одна досить велика. Максим присів біля неї. Темна порожнина йшла вглиб.

— Ні.

Ведмідь туди навряд чи влізе. Але змія? Якась місцева змія з сімома головами? Максим постукав списом по каменю. Нічого не виповзло. Не надто переконливий тест. Він знайшов довгу гілку. Засунув у щілину. Поворушив. Нічого.

— Добре.

Закладати її все одно доведеться. Камінням. Не наглухо. Просто щоб нічого великого не вилізло прямо біля голови вночі. Максим відійшов. Сонце частково проникало сюди між деревами. Не весь день. Але достатньо, щоб земля просихала. Кам'яна гряда могла захистити від вітру. І, якщо правильно розмістити укриття, стати готовою задньою стінкою. Максим відчув знайоме пожвавлення. Оце вже було цікаво.

Він узяв пряму гілку й почав креслити на землі. Прямокутник. Приблизно два на три метри. Зупинився. Стер ногою. Замало. Якщо тільки спати — вистачить. Але якщо тримати всередині речі, сушити одяг, сидіти під час дощу… Три на три? Занадто велика площа означає більше матеріалу. Більше роботи. Важче утеплити. Максим насупився. Два на два з половиною. Низький дах. Одна сторона спирається на кам'яну гряду. Попереду — дві вертикальні опори. Односхилий дах. Простіше. Вода стікатиме вперед. Стоп. Не вперед. Тоді дощ падатиме біля входу. Краще вбік. Можливо, дах із нахилом уздовж гряди.

Максим креслив. Стирав. Креслив знову. Через кілька хвилин на землі було п'ять різних прямокутників, стрілки й кілька кружечків, які позначали дерева. Він дивився на це й уперше за кілька днів відчував себе майже нормально. Ось так він умів. Не будувати руками. Але думати до того, як почати. У голові вже складався порядок робіт. Розчистити площу. Перевірити ґрунт. Знайти чотири основні стійки. Ні. Якщо є кам'яна гряда, можна зменшити кількість. Але як закріпити дерево до каменю без свердління? Ніяк. Отже, незалежний каркас. Камінь — тільки як захист і тепловий екран, якщо багаття буде правильно розташоване.