Розділ 6. Чужа зброя

До річки Максим вийшов не там, де очікував. Спочатку почув воду. Потім побачив між деревами сріблястий відблиск. І тільки коли спустився до берега, зрозумів, що місце незнайоме. Інший вигин. Інші камені. Інший схил на протилежному боці. Максим зупинився.

— Чудово.

Спис у руці раптом став важчим. Він стояв біля води й намагався згадати напрямок. Табір мав бути вище за течією. Принаймні якщо він не переплутав. Під час втечі він кілька разів звертав. Потім біг без орієнтирів. Потім зробив коло. А тепер мав повернутися так, щоб не провести за собою інших гоблінів. Максим прислухався. Ліс мовчав. Не зовсім. Птахи. Шум води. Шелест. Десь далеко постукав дятел або щось дуже на нього схоже. Людських кроків. Гоблінських криків. Свисту. Нічого. Максим не знав, добре це чи погано. Можливо, його втратили.

Можливо, йдуть тихо. Можливо, знають, куди він піде. Ця думка змусила його відійти від берега. Не йти просто вздовж води. Спочатку трохи через ліс. Потім повернутися. Зробити ще одне коло. Він відчував себе безглуздо. Гобліни, якщо вони справді були місцевими мисливцями, могли читати його сліди так само легко, як Максим читав дорожні знаки. А він навіть не знав, що саме залишає після себе. Прим'ята трава. Поламані гілки. Слід кросівка. Кров. Максим завмер. Кров. Він опустив погляд. На куртці збоку тканина була розірвана. Під нею на футболці темніла пляма.

Максим торкнувся. Пальці стали червоними.

— От же ж.

Про рану він майже забув. Спис ковзнув по боці під час бійки. Тоді здалося, що тільки подряпав. Зараз шкіра пекла. Максим обережно підняв футболку. Поріз був довгий. Сантиметрів десять. Але неглибокий. Кров уже майже зупинилася.

— Добре.

Ще одна річ, яку треба промити. Ще одна річ, яка може загноїтися. Ще одна маленька проблема. Максим раптом відчув таку втому, що просто сів на землю. Не обережно. Впав спиною до дерева. Спис ліг поперек колін. Кілька хвилин він нічого не робив. Просто дихав. Потім очі самі опустилися на зброю. Дерев'яний держак. Темний металевий наконечник. Шкіряні смуги. Максим провів великим пальцем по обмотці. Шорстка. Засалена. Місцями темніша від використання. Це була перша по-справжньому корисна річ, яку він отримав у цьому світі. І вона належала тому, кого він убив.

Максим різко прибрав руку.

— Не зараз.

Але саме зараз доводилося. Бо якщо він почне ділити речі на «приємні» й «неприємні», довго не протягне. Спис потрібен. Ніж потрібен. Можливо, в гобліна була їжа. Мотузка. Ємність. Що завгодно. І все це залишилося біля тіла. Максим заплющив очі. Повертатися не хотілося. Кожна клітина в тілі була проти. Просто знайти табір. Сховатися. Забути. Але поруч могли бути інші. Вони знайдуть тіло раніше. Заберуть усе. І Максим залишиться з одним списом та жменею горіхів. Він відкрив очі.

— Дурень.

Не зрозуміло, до кого саме. До себе теперішнього. До себе п'ять хвилин тому. До себе біля мосту. Можливо, до всіх одразу. Максим підвівся. Повернення до місця бійки було поганою ідеєю. Отже, треба було зробити це швидко.

Знайти дорогу назад виявилося важче, ніж він думав. І водночас простіше. Максим не бачив своїх слідів. Не так, як у кіно. Не було красивого ланцюжка відбитків, що веде крізь ліс. Але він почав впізнавати окремі місця. Два близько розташовані дерева. Камінь із білою смугою. Ділянка папороті, через яку продерся під час втечі. Потім — зламана гілка. Свіжа. Кора світла. Максим зупинився.

— Це я?

Можливо. Поряд земля була прим'ята. Він рушив далі. І через кілька хвилин почув голоси. Максим завмер. Не голос. Голоси. Тихі. Гортанні. Звідти, куди він ішов. Серце вдарилося об ребра. Максим присів. Повільно. Не рухаючись. Ще один звук. Коротка фраза. Відповідь. Двоє. Може, троє. Вони вже біля тіла. Максим відступив. Спочатку крок. Потім ще. Не повертався спиною. Гілка під підошвою хруснула. Голоси стихли. Максим перестав дихати. Тиша. Одна секунда. Друга. Третя. Щось крикнуло. Не зовсім у його бік. Але досить. Максим розвернувся й пішов. Не побіг одразу.

Крок. Другий. Третій. Потім швидше. Коли голоси залишилися позаду, він змінив напрямок. Ще раз. Зробив великий обхід. І тільки тоді повернувся до річки.

— Все.

Тіло вони знайшли. Речі теж. Ніж втрачено. Сумка, якщо була, втрачена. Максим відчув короткий спалах злості. На себе. Міг забрати відразу. Міг не панікувати. Міг… Він зупинився. Ні. Тоді він ледве розумів, де стоїть. Вимагати від себе холодної логіки через хвилину після першого вбивства було трохи забагато. Залишився спис. Це вже щось. Максим стиснув держак. І рушив угору за течією.

Табір він знайшов ближче до вечора. Власне укриття здалося майже красивим. Кривий дах. Гілки. Листя. Каміння біля старого вогнища. Максим зупинився за кілька метрів. Не пішов одразу. Оглянув землю. Сліди. Чи приходив хтось? Він не знав, як це перевірити. Але входу ніхто не ламав. Гілки лежали так само. Камені теж. Максим обійшов навколо. Потім підійшов. Тільки тоді дозволив собі сісти. Спис поклав поруч. Руки почали тремтіти. Не від холоду. Поки біг і шукав дорогу, тіло трималося. Тепер небезпека ніби відступила. І все, що накопичилося, повернулося разом.

Максим сидів, дивився на землю й не міг змусити себе рухатися. Перед очима знову був гоблін. Не живий. Останні секунди. Ніж. Кров. Максим провів долонею по обличчю.

— Досить.