Розділ 4. Хтось у лісі

На третій ранок Максим прокинувся голоднішим, ніж заснув. Це прозвучало б очевидно, якби не одна дивна річ: учора ввечері йому здавалося, що гірше вже нікуди. Виявилося — є куди. Шлунок не просто вимагав їжі. Він жив окремим життям: стискався, бурчав, відпускав на кілька хвилин, а потім починав знову. Голова стала важкою. Коли Максим різко підвівся з підстилки, перед очима попливли темні плями. Він завмер, тримаючись долонею за стінку укриття.

— Чудово.

Плями зникли. Максим виліз назовні. Ранок був ясний. Після нічного холоду повітря здавалося чистим до різі в легенях. Над річкою ще трималася тонка смуга туману, крізь яку проступали камені на протилежному березі. На мить можна було уявити, що це звичайний похід. Невдалий. Без намету. Без їжі. Без спорядження. І без можливості повернутися додому. Максим потер обличчя.

— Не починай.

Спочатку вода. Він спустився до річки, напився й довго сидів навпочіпки біля берега. За минулу добу пріоритети змінилися. Шукати дорогу навмання далі було безглуздо. Він уже переконався, що може витратити на це весь день і не отримати нічого, крім втоми. Потрібно було діяти інакше. Як саме — Максим поки не знав. Але принаймні знав, чого робити не слід. Не йти невідомо куди без можливості повернутися. Не витрачати всі сили. Не їсти рослини, яких не впізнає. Не покладатися на те, що ввечері випадково знайде їжу. І, бажано, не померти.

Останній пункт здавався особливо перспективним. Максим повернувся до укриття. На землі біля входу щось лежало. Він спочатку подумав, що шматок кори. Підійшов ближче. Горіх. Принаймні дуже схоже. Овальний, завбільшки майже з волоський, у твердій темно-коричневій шкаралупі. Максим присів. Учора він бачив подібні на кущах. Підняв. Понюхав. Нічого. Струснув. Усередині щось тихо застукало.

— Ну добре.

Розбив каменем. Шкаралупа тріснула. Всередині було світле ядро. На вигляд — їстівне. Максим дивився на нього кілька секунд. Потім відклав. Поряд знайшов ще один. І ще. Він підняв голову. Над укриттям нависала широка крона дерева, якого вчора Максим особливо не розглядав. Листя було видовжене, з дрібними зубцями по краях. Між гілками висіли такі самі горіхи.

— Ага.

Найважливішим було інше. На землі лежали розколоті шкаралупки. Не його. Максим підняв одну. Край мав маленькі сліди зубів. Тварини їли ці горіхи. Це не доводило, що вони безпечні для людини. Але було вже чимось. Максим знайшов ще кілька старих шкаралуп. Теж погризені. Він довго стояв із половинкою ядра в пальцях. Голод сперечався з обережністю. Голод мав переконливіші аргументи. Максим відкусив крихітний шматочок. Не ковтав. Потримав на язиці. Смак нагадував фундук, тільки трохи гіркіший. Ніякого печіння. Ніякого оніміння. Він виплюнув. Почекав. Потім торкнувся ядром губ. Ще почекав.

— Це смішно.

Але продовжив чекати. Пів години. Нічого. Максим з'їв зовсім маленький шматок. Ще через годину — трохи більше. До цього часу він уже встиг зібрати два десятки горіхів, але дивився на них як на сейф із грошима, до якого ще не отримав код. Організм не протестував. У животі не заболіло. Губи не набрякли. Голова не закрутилася сильніше, ніж раніше. Максим з'їв одне ядро повністю. Потім друге. На третьому змусив себе зупинитися.

— Не поспішай.

Хотілося з'їсти всі. Саме тому не треба. Якщо вони все-таки шкідливі, краще з'ясувати це після трьох, а не після двадцяти. Він склав решту в кишеню куртки. Уперше за кілька днів у нього з'явився запас їжі. Слово «запас» було надто гучним для жмені горіхів. Але Максимові стало легше. Не ситніше. Просто легше.

Після цього він повернувся до вогню. Учорашня невдача не давала спокою. Максим розклав на землі залишки розібраного кейса. Акумулятор. Плата. Контакти. Металева пружина з ручки. Потім підготував трут значно ретельніше. Суху кору розтер між долонями майже на волокна. Додав тонкі сухі стебла, які знайшов під навислим каменем. Окремо склав найтонші гілочки. Потім товстіші. Усе ще пам'ятав учорашній крихітний жар. Отже, проблема була не в тому, що спосіб зовсім не працює. Проблема в переході від жару до полум'я. Максим сів так, щоб закривати трут від вітру тілом.

Замкнув контакти. Іскра. Нічого. Ще раз. На третьому з'явився дим. Максим нахилився. Не подув відразу. Почекав. Маленька темна пляма повільно почервоніла. Тепер. Він подув. Обережно. Жар розповзся по волокнах. Ще. Дим став густішим.

— Давай.

Ще один подих. На краю сухого стебла майнуло щось жовте. Максим завмер. Полум'я зникло.

— Ні.

Він підсунув тонші волокна. Подув. Жовтий язичок з'явився вдруге. Цього разу не згас. Максим дивився на нього секунду. Дві. Три.

— Є.

Радість ударила так сильно, що він мало не зіпсував усе, намагаючись одразу накласти забагато гілок.

— Спокійно.

Тонкі. Одна. Друга. Ще. Полум'я хитнулося. Зменшилося. Максим відразу забрав одну гілочку. Подув. Вогонь виріс. Ще суха трава. Ще гілка. За кілька хвилин перед ним горіло багаття розміром не більше тарілки. Максим сидів навпочіпки й посміхався. Просто дивився. Вогонь потріскував. Звичайний. Помаранчевий. Дим ішов угору. Максим простягнув долоні. Тепло торкнулося пальців. І цього виявилося достатньо. Він засміявся. Не нервово. По-справжньому.

— Є!