Розділ 3. Перша доба

Сьогодні він знайде дорогу. Максим повторював це собі хвилин двадцять. Потім перестав. Не тому, що перестав вірити. Просто стало важко одночасно йти, дивитися під ноги, розсовувати гілки й підтримувати в голові одну й ту саму думку. Ліс не був непрохідним. Це було навіть гірше. Він постійно здавався таким, через який можна пройти. Ось між двома деревами видно світлішу смугу. Ось там рідше ростуть кущі. Ось за тим пагорбом, можливо, буде просіка. Максим ішов. Смуга перетворювалася на заболочену низину. Рідкі кущі — на зарості колючої лози.

За пагорбом був наступний пагорб. І дерева. Дерева. Ще дерева. Він намагався тримати річку праворуч. Це принаймні давало орієнтир. Якщо відійти надто далеко від берега, можна загубитися остаточно. А річка кудись веде. Усі річки кудись ведуть. До поселень. Доріг. Більших річок. Принаймні так хотілося думати. Максим підняв ногу через повалений стовбур і майже відразу зачепився другою. Впав коліном у мох.

— Ай.

Біль прострелив травмовану ногу. Він завмер, упершись долонями в землю. Не рухався кілька секунд. Потім обережно сів. Розірвана тканина на коліні за ніч присохла до шкіри. Під час ходьби вона знову розмокла. Максим відтягнув край джинсів. На шкірі була велика саднина, вже не свіжа, але брудна.

— Треба промити.

Він подивився в бік річки. Потім на рану. У голові одразу з'явилося ще одне слово. Інфекція. Це слово тут звучало значно серйозніше, ніж удома. Удома Максим промив би коліно водою, залив антисептиком, наклеїв пластир і забув. Тут у нього не було антисептика. Пластиру. Нормальної чистої води. Лікаря. Аптеки. Навіть мила. Максим повільно видихнув.

— Не драматизуй.

Рана неглибока. Звичайна саднина. Люди століттями жили без антисептика. Щоправда, люди століттями також помирали від речей, які зараз лікували однією пачкою таблеток. Цю частину думки він вирішив не розвивати. Повернувся до річки.

Воду Максим набрав у долоні й обережно промив рану. Щипало. На дні саднини залишився дрібний пісок. Він терпляче вичищав його пальцями. Кілька разів зупинявся, бо хотілося просто залишити все як є. Потім змушував себе продовжити. Краще зараз боляче, ніж потім… Ні. Не думати. Максим вирвав із внутрішньої частини футболки вузьку смугу тканини. Тканина теж була далеко не стерильною, але хоча б чистішою за зовнішню сторону джинсів. Зробив імпровізовану пов'язку. Вузол вийшов незручний. Перев'язав. Підвівся. Пройшов кілька кроків. Пов'язка сповзла.

— Серйозно?

Знову сів. Через п'ять хвилин конструкція вже трималася краще. Максим подивився на залишок футболки.

— Ще день — і буде дизайнерська.

Він рушив далі.

До полудня сонце піднялося високо. Із мокрого одягу нарешті почала йти волога. Це було добре. Погано було те, що Максим почав відчувати голод. Не той легкий голод, який удома означав: треба замовити піцу або зайти в магазин. Шлунок стискався. У голові трохи паморочилося. Останній раз він їв… Максим спробував згадати. В офісі була кава. До кави печиво. Ні, ще вдень він їв обід. Близько третьої. Потім нічого нормального. Минуло вже майже доба. Це не критично. Людина може не їсти значно довше. Він це знав. Але знати й відчувати — різні речі.

У лісі їжа була всюди. Принаймні так здавалося. Ягоди. Коріння. Гриби. Комахи. Тварини. Птахи. Риба. Максим дивився навколо й не мав поняття, що з цього можна їсти. Ось кущ із темно-синіми ягодами. Схожими на чорницю. Майже. Листя інше. Максим присів. Взяв одну ягоду. Покрутив у пальцях.

— Ну?

Ягода мовчала. Він знав кілька загальних правил. Не їсти незнайомі рослини. Яскраве може бути отруйним. Хоча це правило не завжди працює. Якщо тварини їдять — теж не гарантія. Можна нібито перевіряти маленькою кількістю: торкнутися губ, почекати, потім язиком… Максим насупився. Він не був упевнений, чи це справжня методика, чи щось із телевізійного шоу. А перевіряти на собі правдивість випадково запам'ятованого survival-поради не хотілося. Викинув ягоду.

— Поки що ні.

За двадцять метрів знайшов гриби. Ось із грибами відповідь була ще простіша.

— Навіть не думай.

Він обійшов їх.

Річка іноді підходила зовсім близько. На одній мілкій ділянці Максим побачив рибу. Маленьку. Сантиметрів п'ятнадцять. Вона стояла в течії між камінням. Максим завмер. Риба теж.

— О.

Голод одразу став конкретним. Він повільно зняв куртку. Поклав на камінь. Закотив джинси вище колін. Вода була крижана. Максим зайшов. Риба не рухалася. Ще крок. Він нахилився. Потрібно просто… Що? Схопити руками? Максим усвідомив безглуздість плану за секунду до того, як спробував. Риба зникла. Не попливла. Просто була тут — і вже за мить її не стало. Максим випростався.

— Добре.

Постояв у воді. Побачив іншу. Цього разу підійшов повільніше. Дуже повільно. Рука опускалася у воду сантиметр за сантиметром. Риба стояла. Максим різко схопив. Вода бризнула в обличчя. Риба втекла. Ще одна спроба. Потім ще. Через десять хвилин пальці змерзли, а результат залишався нульовим. Максим вийшов на берег.

— Значить, риболовля руками викреслюється.

Було б дивно, якби працювала. Він одягнув куртку. І раптом зупинився. Палиця. Загострити кінець. Спис. Максим подивився на свою товсту гілку. Потім на річку. У фільмах люди ловили рибу списом. Можливо, це реально. Треба лише зробити гострий кінець. Ножем. У нього немає ножа. Каменем. Максим знайшов гострий уламок породи. Почав шкребти дерево. Через п'ять хвилин зрозумів, що це займе вічність. Знайшов інший камінь. Спробував розколоти кінець гілки. Гілка тріснула не там, де треба.