«Сьогодні я знайду дорогу». Максим повторював це собі хвилин двадцять, а потім перестав. Віри не поменшало, просто важко було водночас іти, дивитися під ноги, розсовувати гілки й тримати в голові одну й ту саму думку.
Непрохідним ліс не був. Гірше: він увесь час здавався прохідним. Ось між двома деревами світліша смуга. Ось там кущі рідшають. Ось за тим пагорбом, може, буде просіка. Максим ішов, і світла смуга оберталася заболоченою низиною, рідкі кущі колючою лозою, а за пагорбом починався наступний пагорб. І дерева, дерева, дерева.
Річку він намагався тримати праворуч. Це був хоч якийсь орієнтир: якщо відійти від берега надто далеко, можна загубитися остаточно. А річка кудись веде. Усі річки кудись ведуть: до поселень, до доріг, до більших річок. Принаймні так хотілося думати.
Максим переніс ногу через повалений стовбур, майже одразу зачепився другою й упав коліном у мох.
– Ай.
Біль прострелив ушкоджену ногу. Кілька секунд Максим не ворушився, спершись долонями в землю. Потім обережно сів. За ніч розірвана тканина присохла до шкіри, а тепер від ходьби знову розмокла. Він відтягнув край джинсів. Під ними була велика саднина, вже не свіжа, але брудна.
– Треба промити.
Він глянув у бік річки, потім на рану, і в голові спливло ще одне слово. Інфекція. Тут воно звучало куди серйозніше, ніж удома. Удома Максим промив би коліно, залив антисептиком, наліпив пластир і забув. Тут не було ні антисептика, ні пластиру, ні певно чистої води. Ні лікаря, ні аптеки, ні навіть мила. Він повільно видихнув.
– Не драматизуй.
Рана неглибока, звичайна саднина. Люди століттями жили без антисептиків. Щоправда, століттями вони й помирали від того, що тепер лікують однією пачкою таблеток. Цю думку Максим вирішив не розвивати й пошкутильгав до річки.
Він набирав воду в долоні й обережно промивав рану. Щипало. На дні саднини лишився дрібний пісок, і Максим терпляче вибирав його пальцями. Кілька разів зупинявся, бо кортіло лишити все як є, і змушував себе продовжити. Краще зараз поболить, ніж потім... Ні, про «потім» не думати. Він відірвав від футболки вузьку смугу тканини. Стерильною вона не була, але чистішою за джинси точно. Пов’язка вийшла незграбна. Максим перев’язав, підвівся, пройшов кілька кроків, і пов’язка сповзла.
– Серйозно?
Він знову сів. За п’ять хвилин конструкція трималася вже краще. Максим подивився на те, що лишилося від футболки.
– Ще день, і буде дизайнерська.
Він рушив далі.
До полудня сонце піднялося високо, і з мокрого одягу нарешті почала виходити волога. Це було добре. Погано було те, що прийшов голод. Не той легкий, що вдома означав «час замовити піцу», а такий, від якого стискався шлунок і трохи паморочилося в голові. Коли він їв востаннє? Максим спробував пригадати. В офісі була кава з печивом. Ні, ще обід удень, десь о третій. Після того нічого путнього. Минула майже доба. Не критично, людина може не їсти значно довше, він це знав. Але знати й відчувати виявилося різними речами.
У лісі їжа була всюди. Принаймні так здавалося: ягоди, коріння, гриби, комахи, птахи, риба. Максим роззирався й не мав жодного уявлення, що з цього можна їсти. Ось кущ із темно-синіми ягодами, схожими на чорницю. Майже. Листя інше. Він присів, зірвав одну й покрутив у пальцях.
– Ну?
Ягода мовчала. Кілька загальних правил Максим знав. Не їсти незнайомих рослин. Яскраве буває отруйним, хоча це правило працює не завжди. Те, що їдять тварини, теж нічого не гарантує. Нібито можна перевіряти по крихті: торкнутися губами, почекати, потім язиком... Максим насупився. Він не був певен, справжня це методика чи щось із телешоу. А перевіряти на собі випадково запам’ятовану пораду не хотілося. Він викинув ягоду.
– Поки що ні.
За двадцять метрів трапилися гриби. Тут відповідь була ще простіша.
– Навіть не думай.
Він обійшов їх.
Іноді річка підходила зовсім близько. На одній мілині Максим побачив рибу, невелику, сантиметрів на п’ятнадцять. Вона стояла в течії між камінням. Максим завмер. Риба теж.
– О.
Голод одразу набув конкретної форми. Максим повільно зняв куртку, поклав її на камінь і закотив джинси вище колін. Вода була крижана. Він зайшов. Риба стояла. Ще крок. Він нахилився. Треба просто... Що? Схопити руками? Безглуздість цього плану Максим усвідомив за секунду до спроби. Риба зникла. Вона навіть не попливла: ось була, а за мить її вже нема. Максим випростався.
– Добре.
Він постояв у воді й побачив іншу. Цього разу підкрадався повільніше, дуже повільно, опускаючи руку у воду сантиметр за сантиметром. Риба стояла. Максим різко схопив, вода бризнула в обличчя, риба втекла. Ще одна спроба, потім ще. За десять хвилин пальці задубіли, а результат лишався нульовим. Максим вийшов на берег.
– Отже, риболовлю руками викреслюємо.
Було б дивно, якби вона спрацювала. Він натягнув куртку й раптом зупинився. Палиця. Загострити кінець, і вийде спис. Він глянув на свою товсту гілку, потім на річку. У фільмах люди ловили рибу списом. Може, це й реально. Треба тільки загострити. Ножем. Ножа в нього немає. Тоді каменем.
#278 в Фентезі
#32 в Бойове фентезі
потрапляння в інший світ, розвиток здібностей, виживання в дикому світі
Відредаговано: 06.11.2026