Максим дивився в небо. Ліворуч один місяць. Праворуч другий. Він перевів погляд ліворуч, тоді знову праворуч.
– Ні.
Слово прозвучало тихо й безглуздо. Максим витер воду з очей, хоча дощу вже не було. Великий місяць висів досить високо над деревами, майже білий, у сірих плямах. Знайомого малюнка кратерів Максим на ньому не впізнавав, але зараз це здавалося дрібницею, бо праворуч висів ще один, менший і трохи сплющений: частину диска закривала тонка смуга хмар. Максим заплющив очі, порахував до п’яти й розплющив. Два.
– Добре.
Він опустив голову. Серце калатало надто швидко.
– Добре.
Це слово теж нічого не означало, але говорити було легше, ніж мовчати. Мозок уже підкидав варіанти: оптичний ефект, відбиття, хмари, гало, якийсь рідкісний атмосферний феномен. Максим подивився на річку. Темна вода ламала місячне світло на довгі срібні смуги. На дві окремі смуги.
Він завмер.
– Ні.
Максим пройшов кілька кроків уздовж берега, щоб змінити кут. Відблиски змістилися, обидва. Він знову підняв голову. Два місяці. Справжні, або принаймні досить справжні, щоб відбиватися у воді. Усередині повільно піднімалося щось холодне. Ще не страх, радше відмова: мозок дивився на факт і просто не хотів його приймати.
– Може бути... – почав Максим і замовк.
Що може бути? Він спробував пригадати, чи бувають міражі, які подвоюють небесне тіло. Мабуть, бувають. Атмосферна рефракція, кристали льоду. Паргелії стосувалися Сонця, але для Місяця могли існувати аналоги: місячні гало, хибні місяці. Здається, він колись бачив таке на фотографіях. Максим ухопився за цю думку. Так. Незвичайний атмосферний ефект. Дощ щойно скінчився, у повітрі повно вологи, якісь температурні шари. Він не метеоролог. Якщо він не знає пояснення, це ще не означає, що пояснення немає.
Стало трохи легше. Максим знову подивився туди, де мав бути міст.
– Спочатку дорога.
Міст був реальною проблемою. Місяцями можна зайнятися згодом. Він спробував відтворити останні секунди перед падінням. Машина стояла перед мостом. Він вийшов, пройшов уперед, побачив дивну ділянку над водою. Берег обвалився, він упав, течія підхопила його. А далі пам’ять розсипалася на уривки: холод, темрява, неможливість вдихнути, щось дивне, потім каміння під руками.
Максим озирнувся. Річка тут була метрів двадцять завширшки, може, двадцять п’ять, у темряві не скажеш точно. Течія швидка. Якщо його тягло секунд тридцять... Навіть якщо вода рухалася на кілька метрів за секунду, виходило щонайбільше метрів сто. Нехай двісті. Міст мав бути поруч.
Максим став обличчям проти течії. Якщо його не розвернуло остаточно, міст лишився вище за течією. Туди. Він ступив крок, і коліно одразу нагадало про себе.
– Ай.
Біль був гострий, але нога тримала. Максим обережно зігнув коліно, потім ще раз. Болить, але, схоже, не зламане. Джинси на коліні розірвалися, крізь дірку тяглася довга подряпина, а наскільки сильно він пошкодив шкіру, у темряві не розгледіти. Потім. Спочатку дорога.
Він пішов уздовж річки.
За п’ять хвилин стало ясно, що легко не буде. Берег був нерівний. Місцями до самої води підступали кущі, місцями доводилося обходити повалені дерева, а раз Максим мало не загнав ногу між двома каменями. Мокрий одяг почав холодити. Поки він боровся з течією, холоду майже не відчував, а тепер той узявся за нього всерйоз. Куртка важила кілограмів п’ять, джинси липли до ніг, у кросівках хлюпало на кожному кроці. Максим пройшов ще трохи й зупинився.
– Так не піде.
Темний ліс стояв стіною. Лізти туди не хотілося, іти берегом теж. Але десь попереду мала бути дорога. Мала бути. Він рушив далі.
Ще за кілька хвилин берег уперся в зарості, і довелося відійти від води. Гілки дряпали руки й чіплялися за куртку. Максим лаявся пошепки. Нічний ліс без ліхтарика виявився майже непрохідним. Місячного світла вистачало, щоб бачити великі стовбури й загальний напрямок, але не коріння під ногами. Максим перечепився й упав на долоні.
– Та щоб тебе...
На правій долоні лишилася подряпина. Нічого серйозного, але дрібні проблеми накопичувалися: холод, мокрий одяг, коліно, темрява, ні телефону, ні дороги. І два місяці. Останню проблему Максим поки що свідомо відкладав. Він вибрався з кущів, знову побачив річку й пройшов іще метрів сто.
Мосту не було.
– Добре.
Може, течія винесла його значно нижче. У воді час відчувається неправильно, там могла минути хвилина чи дві. А якщо він знепритомнів... Ця думка Максимові не сподобалася, хоча пояснювала багато. Тоді він міг опинитися за кілометр від мосту. А то й за кілька.
Він ішов далі.
За пів години Максим почав замерзати по-справжньому. Зуби ще не цокотіли, але пальці стали незграбні. Він кілька разів стиснув і розтиснув кулаки.
– Треба рухатися.
Стояти було гірше. Наскільки небезпечне переохолодження за такої температури, Максим не знав. Явно вище нуля, градусів десять, може, дванадцять. За нормальних умов нічого страшного, але в мокрому до нитки одязі посеред ночі все виглядало інакше. Загальний принцип він знав: мокрий одяг забирає тепло, вітер робить гірше, треба зігрітися, висушитися й знайти укриття. Звучало просто, особливо коли в тебе немає ні вогню, ні сухого одягу, ні навіть запальнички.
#278 в Фентезі
#32 в Бойове фентезі
потрапляння в інший світ, розвиток здібностей, виживання в дикому світі
Відредаговано: 06.11.2026