Розділ 2. Два місяці

Максим дивився в небо. Потім перевів погляд ліворуч. Один місяць. Праворуч. Другий. Знову ліворуч. Знову праворуч.

— Ні.

Слово прозвучало тихо й безглуздо. Максим витер воду з очей, хоча дощу вже не було. Великий місяць висів досить високо над деревами. Майже білий, із сірими плямами на поверхні. Не такий, як земний — принаймні Максим не впізнавав знайомого малюнка кратерів, — але в цю мить це здавалося другорядним. Бо праворуч був ще один. Менший. Трохи витягнутий через те, що частину диска закривала тонка смуга хмар. Максим заплющив очі. Порахував до п'яти. Розплющив. Два.

— Добре.

Він опустив голову. Серце билося надто швидко.

— Добре.

Це слово теж нічого не означало, але говорити було краще, ніж мовчати. Мозок уже почав пропонувати варіанти. Оптичний ефект. Відбиття. Хмари. Гало. Якийсь рідкісний атмосферний феномен. Максим подивився на річку. Вода була темна. Місячне світло ламалося на течії довгими срібними смугами. Двома. Він завмер. На воді були два окремі відблиски.

— Ні.

Максим пройшов кілька кроків уздовж берега, намагаючись змінити кут. Відблиски змістилися. Обидва. Він знову підняв голову. Два місяці. Справжні. Принаймні достатньо справжні, щоб відбиватися у воді. Максим відчув, як усередині повільно піднімається щось холодне. Не страх. Ще ні. Швидше відмова. Мозок дивився на факт і просто не хотів його приймати.

— Може бути… — почав Максим і замовк.

Що? Він спробував згадати, чи бувають міражі, здатні створити подвійне зображення небесного тіла. Напевно, бувають. Атмосферна рефракція. Кристали льоду. Паргелії стосувалися Сонця, але могли існувати аналоги для Місяця. Місячні гало. Фальшиві місяці. Здається, він колись щось таке бачив на фотографіях. Максим ухопився за думку. Так. Саме так. Незвичайний атмосферний ефект. Дощ щойно закінчився. У повітрі багато вологи. Температурні шари. Може, ще щось. Він не метеоролог. Те, що він не знає пояснення, не означає, що пояснення немає. Ця думка трохи допомогла. Максим знову подивився туди, де мав бути міст.

— Спочатку дорога.

Міст був реальною проблемою. Місяцями можна зайнятися пізніше. Він спробував пригадати останні секунди перед падінням. Машина стояла перед мостом. Він вийшов. Пройшов уперед. Побачив дивну ділянку над водою. Берег обвалився. Він упав. Течія підхопила його. Скільки він пробув під водою? Ось тут пам'ять перетворювалася на уривки. Холод. Темрява. Неможливо вдихнути. Щось дивне. Потім каміння під руками. Максим озирнувся. Річка тут була завширшки метрів двадцять. Може, двадцять п'ять. У темряві важко сказати точно. Течія досить швидка. Якщо його тягнуло секунд тридцять… Навіть якщо вода рухалася зі швидкістю кілька метрів за секунду, це давало максимум сотню метрів.

Нехай двісті. Міст мав бути поруч. Максим повернувся обличчям до течії. Якщо його не розвернуло остаточно, міст залишився вище за течією. Туди. Він зробив крок. Коліно відразу нагадало про себе.

— Ай.

Максим зупинився. Біль був гострий, але нога тримала вагу. Він обережно зігнув коліно. Ще раз. Болить. Але, схоже, не зламане. На джинсах була довга подряпина, тканина на коліні розірвалася. У темряві він не бачив, наскільки сильно пошкодив шкіру. Потім. Спочатку дорога. Максим пішов уздовж річки.

Через п'ять хвилин він зрозумів, що це буде складніше, ніж здавалося. Берег не був рівним. Місцями до самої води підходили кущі. Місцями доводилося обходити повалені дерева. Один раз Максим ледь не провалився ногою між двома каменями. У мокрому одязі ставало холодно. Поки він боровся з течією, холоду майже не відчував. Тепер почав. Куртка важила, здавалося, кілограмів п'ять. Джинси липли до ніг. У кросівках при кожному кроці хлюпало. Максим пройшов ще трохи й зупинився.

— Так не піде.

Він озирнувся. Темний ліс стояв стіною. Туди лізти не хотілося. Уздовж берега — теж. Але десь попереду мала бути дорога. Це була найважливіша думка. Мала бути. Він рушив далі. Ще через кілька хвилин довелося відійти від води, бо берег упирався в зарості. Гілки дряпали руки й чіплялися за куртку. Максим лаявся пошепки. Нічний ліс без ліхтарика виявився майже непрохідним. Місячного світла вистачало, щоб бачити великі дерева й загальний напрямок. А от коріння під ногами — ні. Максим перечепився. Упав на долоні.

— Та щоб тебе…

Підвівся. На правій долоні залишилася подряпина. Нічого серйозного. Але дрібні проблеми починали накопичуватися. Холод. Мокрий одяг. Коліно. Темрява. Відсутність телефону. Відсутність дороги. Два місяці. Останню проблему Максим поки що свідомо відкладав убік. Він вибрався з кущів і знову побачив річку. Пройшов ще метрів сто. Мосту не було.

— Добре.

Максим зупинився. Може, течія винесла його нижче значно далі. У воді час відчувається неправильно. Могла минути хвилина. Дві. Якщо він втрачав свідомість… Ця думка не сподобалася. Але пояснювала багато. Він міг опинитися за кілометр від мосту. Навіть за кілька. Максим ішов далі.

За пів години він почав замерзати по-справжньому. Зуби ще не цокотіли, але пальці стали незграбними. Він кілька разів стискав і розтискав кулаки.

— Треба рухатись.

Стояти було гірше. Максим не знав, наскільки небезпечне переохолодження за такої температури. Було явно вище нуля. Може, градусів десять. Може, дванадцять. За нормальних умов — нічого страшного. У повністю мокрому одязі посеред ночі ситуація виглядала інакше. Він знав загальний принцип. Мокрий одяг відводить тепло. Вітер погіршує ситуацію. Треба зігрітися, висушитися, знайти укриття. Звучало просто. Особливо коли в тебе немає ні вогню, ні сухого одягу, ні навіть запальнички. Максим машинально поліз у кишеню. Ключі. Гаманець. В іншій — навушники. Один бездротовий навушник залишився в кейсі. Він витягнув його.