Розділ 1. Дорога під зливою

Дощ почався ще до сьомої. Спочатку — звичайний осінній дощ, із тих, на які перестаєш звертати увагу вже через десять хвилин. Дрібні краплі збиралися на вікнах офісу, повільно сповзали вниз і розмивали вогні міста за склом. О дев'ятій він перетворився на зливу. О пів на одинадцяту Максим стояв біля вікна майже порожнього офісу й дивився, як вода суцільними потоками біжить по склу.

— Чудово, — сказав він.

За спиною тихо гули комп'ютери. Відповіді не було. Максим озирнувся. У великій кімнаті, розрахованій приблизно на два десятки людей, горіло лише кілька світильників. Стільці були засунуті під столи, монітори погашені. На дошці біля дальньої стіни залишилися чиїсь ранкові каракулі: прямокутник, кілька стрілок, три розміри й велике питання біля одного з вузлів. На його власному моніторі все ще висіла тривимірна модель металевої рами. Червоним світилася зона, яка й затримала його майже на дві години. Максим повернувся до столу, сів і ще раз покрутив модель мишкою.

— Ну давай, — пробурмотів він. — Покажи мені, чому ти вирішила жити окремим життям.

Модель мовчала. Як і належало моделі. Максим збільшив вузол. Дві пластини. Ребро жорсткості. Болтове з'єднання. Нічого надзвичайного. Тільки після зміни навантаження програма вперто показувала деформацію трохи більшу, ніж йому подобалося. Формально все проходило. Формально. Саме це слово Максим не любив. Якщо конструкція «формально проходила», це означало, що одного дня якийсь монтажник міг вирішити затягнути болт не так, якийсь постачальник — привезти метал із характеристиками на нижній межі допуску, а реальність — додати ще одну дрібницю, якої не було в розрахунковій моделі. І тоді всі ці «формально» збиралися докупи.

Він змінив товщину ребра. Перерахував. Подивився. Похитав головою. Повернув назад. Телефон біля клавіатури завібрував. Максим глянув на екран. 23:02. Нижче висіло повідомлення від матері, надіслане майже годину тому. Ти ще на роботі? Він потер очі.

— От же ж.

Відповів: Вже їду. Кілька секунд дивився на написане. Потім додав: Майже. Це було принаймні чесніше. Максим зберіг файл, залишив короткий коментар для себе на завтра й закрив програму. Коли монітор згас, у чорному екрані на мить відбилося його обличчя. Двадцять сім років. Темне волосся, яке давно треба було підстригти. Легка щетина. Синці під очима — не драматичні, просто звичайний наслідок кількох тижнів, коли роботи було трохи більше, ніж хотілося. Він потягнувся. Спина відгукнулася тупим болем між лопатками.

— Спорт, — сказав Максим своєму відображенню. — Обов'язково.

Відображення дивилося скептично.

— Із понеділка.

Цього разу воно мало всі підстави не вірити. Максим вимкнув світло, закинув рюкзак на плече й пішов до виходу.

На парковці його зустріла стіна води. Максим зупинився під козирком.

— Та ви знущаєтесь.

За якихось двадцять метрів стояла його машина. Двадцять метрів. Він оцінив відстань. Потім інтенсивність дощу. Потім знову відстань. Жоден із параметрів від цього не змінився.

— Добре.

Капюшона не було. Парасоля лежала в машині. Тому що парасоля, очевидно, найкорисніша саме там. Максим побіг. На четвертому кроці вода потрапила за комір. На сьомому він наступив у калюжу. На дванадцятому зрозумів, що бігти вже немає сенсу, бо джинси промокли майже до колін. Але продовжив. У машину він упав мокрий, злий і задиханий. Двадцять метрів. Максим кілька секунд сидів, слухаючи власне дихання.

— Спорт, — нагадав він собі.

Запустив двигун.

— Точно з понеділка.

Двірники пішли з боку в бік. Раз. Другий. Третій. Навіть на максимальній швидкості вони ледве встигали прибирати воду з лобового скла. Максим увімкнув обігрів, витер рукавом краплі з обличчя й повільно виїхав із парковки.

Місто вночі під дощем здавалося іншим. Світло ліхтарів розтікалося по мокрому асфальту довгими жовтими смугами. Світлофори відбивалися в калюжах червоними й зеленими плямами. Машин було мало, але їхати швидко не хотілося. Подекуди вода вже не встигала йти в стоки. Максим тримав обидві руки на кермі. На прямій попереду машина влетіла колесом у глибоку калюжу й підняла цілу хвилю.

— Молодець.

Навігатор показував сорок три хвилини до дому. Максим позіхнув. Радіо щось говорило про погіршення погоди, підтоплення в кількох районах і сильні пориви вітру. Він зробив трохи голосніше.

— …рекомендують за можливості утриматися від поїздок та не залишати автомобілі під деревами й рекламними конструкціями…

Максим подивився на годинник. 23:19.

— Дуже своєчасна порада.

Він вимкнув радіо. У салоні залишилися тільки шум дощу, рівномірний рух двірників і тихе гудіння двигуна. Через кілька хвилин телефон у тримачі подав сигнал. Маршрут попереду почервонів. Максим насупився.

— Що там ще?

Попереду утворився затор. Не великий, але в такий час і за такої погоди сам факт затору означав щось неприємне. Він під'їхав ближче. Спершу побачив аварійні вогні. Потім — поліцейську машину. Далі дорогу перекривали конуси. За ними в темряві лежало дерево. Не просто гілка. Ціле дерево, яке впало поперек двох смуг, прихопивши із собою дроти. Поліцейський у світловідбивному жилеті махнув рукою, спрямовуючи машини назад. Максим зітхнув. Навігатор уже перебудовував маршрут. Новий маршрут знайдено. +18 хв.