Розділ 21. Юність. Десять років потому…

Грег

– Грегу! Король Сарсет повернувся і бажає тебе терміново бачити у своєму кабінеті, – повідомляє мені Діган.

Нічого нового. Король бажає… і всі тут же біжать і виконують його наказ. Я вже давно перестав протестувати та змирився з необхідністю підкорятися батькові.

Але одного разу я позбудуся цього. Я – єдиний його син і спадкоємець. А отже, рано чи пізно я сам стану королем. Треба тільки почекати. Смиренно й покірно…

Зітхаю і прямую до кабінету батька, не очікуючи нічого доброго. Як завжди, власне.

Стукаю в масивні двері його кабінету і, отримавши дозвіл, заходжу всередину. У кабінеті короля панує напівтемрява. Останнім часом батько полюбив приглушене світло і важкі портьєри, що приховують вікна.

– Ви хотіли мене бачити, Ваша Величносте? – шанобливо запитую я, намагаючись не дозволити своїй неприязні до батька вирватися назовні.

– Грегу? Заходь. Присядь, – командує мені батько та продовжує. – Я вирішив, що тобі час уже вступити до Академії.

– Цього року? – дивуюся я.

– Так.

– Але ж я ще не линяв?

– Саме тому. Я не хочу, щоб ти отримував оцінки як наслідний принц і золотий дракон. Будеш навчатися на рівних з усіма й житимеш у гуртожитку. Гріт і твої вчителі запевнили мене, що з програмою ти впораєшся.

– Добре, батьку, – погоджуюся я, й у відповідь король здивовано підіймає брову.

– Мені не потрібна твоя згода, сину. До початку занять залишився місяць. Тож у тебе є час підігнати свої знання.

– Так, Ваша Величносте!

– Я розмовляв із Прайтом, Діган цього року теж вступить до Академії, – раптом повідомляє мені батько, і я від радості ледве не верещу. Але це було б неналежною поведінкою, тому я лише шанобливо схиляю голову, приховуючи свою радість.

– Батьку, а можна Кай із Роду Помаранчевих теж буде з нами вчитися?

– Кай? Це син загиблого минулого року заступника Прайта?

– Так.

– Мені абсолютно байдуже, хто ще буде вчитися з тобою. Або ти хочеш, щоб його навчання було оплачено з королівської скарбниці?

– Він відпрацює!

– Звісно, відпрацює. Добре, я подумаю. Скажи йому, щоб зайшов до мене після обіду.

Повертаюся на заняття, не знаючи поки що, чи радіти мені, що моє життя скоро зміниться. Навчання в Академії! Це не заняття з учителями в стінах палацу!

– Батько відправляє мене в Академію, – повідомляю Дігану, щойно видається вільна хвилинка.

– Ти ж ще не перелиняв!

– Тому й відправляє, щоб навчався на рівних з усіма. Ти не уявляєш, як я радий вирватися з палацу! Я навіть жити буду в гуртожитку Академії!

– Ух, ти… круто… – якось не дуже радісно реагує Діган.

Я чудово розумію, що саме засмучує друга, але не поспішаю повідомляти йому радісну новину, що і він теж навчатиметься разом зі мною.

До кінця занять Діган ходить похмуріший за хмару, і я не витримую і повідомляю йому:

– Тебе теж приймуть до Академії цього року!

– Очманіти! Звідки знаєш?

– Батько сказав. Хоч би що він говорив про рівні умови, але без охорони він мене в Академію не відправить!

Обличчя Дігана розпливається в усмішці, тоді як Кай похмурнішає.

– А я? – не витримує і цікавиться Кай.

– Я говорив із батьком, він чекає на тебе після обіду в себе в кабінеті.

Кай від радості мало не верещить, але суворий погляд Гріта, ставить його на місце.

Після занять, Кай вирушає на аудієнцію до короля, а я замислююся… Кай із нами всього рік. Після того, як загинув його батько – Гілкер із Роду Помаранчевих, заступник Прайта, батько Дігана взяв сина свого друга до себе, оскільки в Кая родичів у Королівстві не залишилося. Відтоді ми втрьох нерозлучні. І якщо король погодиться оплатити навчання Кая зі скарбниці, ми й в Академії будемо разом!

Кай пішов до короля, а ми з Діганом не знаходимо собі місця. За цей рік ми дуже здружилися з Каєм, і нам не хотілося б розлучатися з другом, але тільки від короля зараз залежить, чи залишимося ми й далі разом.

– Ну що? – накидаємося із запитаннями, щойно Кай повертається.

– Мій принц, тепер я офіційно Ваш охоронець і буду таким щонайменше найближчі двадцять років, шанобливо схиляє переді мною голову Кай, усміхаючись.

– Король оплатить твоє навчання?

– Так, і я відсьогодні вже починаю його відпрацьовувати, на посаді твого охоронця!

– Клас! Треба б це відзначити! – підморгує нам Діган.

– Якось це звучить… – зображую із себе скромнягу, а хлопці хором відповідають:

– Неналежно, так?

Сміємося з друзями, але відразу вирушаємо до лісу, де в нас захований бочонок із яблуками, що перебродили. Кай десь добув рецепт веселющого напою, і ми іноді себе балуємо, хоч і ризикуємо отримати прочухана від наставника. Якщо Гріт дізнається, то карцером ми не відбудемося, він нам і прикласти може, по-дорослому. Але коли страх покарання зупиняв молодих драконів? Обертаємося і, весело махаючи крилами, летимо на озеро, добре, що в нас є вільний час до вечері.