Розділ 18

Грег

Ура! Нарешті Діган повернувся!!! Як же я радий! Але… Я повинен порвати з ним. Заради нього самого. Бути моїм другом занадто небезпечно.

Згнітивши серце і зціпивши зуби, проганяю Дігана, ще й заявляю йому, що мені не потрібен друг. А потім залишок ночі тихенько скиглю у своєму вольєрі від самотності й туги.

Вранці я встаю раніше і вирушаю на пробіжку. Я розумію, що драконятко, яке незграбно перевалюється з боку на бік, – посміховисько для всіх мешканців палацу, але варіант – залишитися знову без сніданку, мені не підходить. Тому рішуче перебираю лапками, зображуючи біг. Для кращої рівноваги розставляю свої коротенькі крильця в різні боки та старанно біжу, тягнучи за собою свій величезний хвіст, що останнім часом росте набагато швидше за мене.

Заходжу вже на друге коло, коли чую раптом противний дівочий сміх:

– Ой, кумедно як! Грегу, бачив би ти себе збоку! – сміється Лана, а я тільки сильніше стискаю щелепи й намагаюся ігнорувати цю мерзенну дівчину. Але ця зараза не заспокоюється і вперто продовжує мене діставати:

– Знаєш, а ти правильно робиш, що бігаєш, Грегу. Тобі не завадило б трохи схуднути!

Що? Від подиву плюхаюся на свій лускатий зад, й обурено клацаю в бік Лани зубами. А мій хвіст… О! Цього разу він діє заодно зі мною, здіймаючись угору і клацаючи Лану по попі! Ось тільки вереск, який видала ця не повноцінна істота (а як іще можна назвати дівчину, яка ще жодного разу не оберталася?), рознісся явно не тільки територією палацу. Коли прибіг король, навколо вже зібралася майже всі мешканці: палацова челядь, королівська варта на чолі з начальником – батьком Дігана, сам Діган і мій наставник, а Лана захлинаючись розповідала всім, як я її побив, коли вона похвалила мої старання. Від обурення я не знаю що сказати, тому мовчки йду в бік карцеру.

– Грегу, повернися і поясни, що тут сталося?! – наказує мені король Сарсет. Я зупиняюся і незграбно розвертаюся. От тільки не вистачало мені при всій палацовій обслузі отримувати прочухана від батька.

Мабуть, Гріт подумав так само, тому втрутився:

– Ваша Величносте, дозвольте мені розібратися з принцом самостійно, – просить Гріт, і батько, скрипнувши зубами, погоджується… – Добре, сподіваюся, ти зразково покараєш принца за неналежну поведінку!

– Обов’язково, Ваша Величносте! Якщо вважатиму її такою…

Батько йде, а Гріт наказує мені й Дігану йти до мого вольєра.

– Принце, якщо Ви не хочете пропустити сніданок, вирушайте до себе у вольєр.

Чи хочу я пропустити сніданок? Бачать Боги, що ні!

Квапливо перебираючи лапками, прямую в бік вольєра з максимальною швидкістю. Ганьбитися ще більше, перед усіма перепурхуючи, я не хочу. Тож розвертаюся, що не так то і просто, з огляду на мої розміри, і плентаюся до свого вольєра, подумки розмовляючи зі своїм хвостом. А з ким мені ще розмовляти???

«Зі мною…»

Тут же з’являється в моїй голові Діган.

«Іди геть! Бачити й чути тебе не хочу!»

«Доведеться потерпіти. Грит тепер і мій наставник!»

Подумки гарчу, але насправді радію, що друг буде поруч. Хоч мені й доведеться приховувати свою радість від усіх.

«Припини, Грегу. Що сталося? Чому ти гониш мене? Якщо хочеш забрати срібний нашийник – забирай. Я однаково залишуся вірним своїй присязі!»

«Ти не розумієш, Дігане! Не можна бути моїм другом! Це небезпечно! За дружбу зі мною, можуть і стратити. Якщо король Сарсет захоче мене покарати, він зробить це!»

«Грегу, я готовий померти за тебе, якщо треба…»

«Але я не готовий втратити тебе, Дігане…»

«Я все одно буду поруч, скільки мені судилося…» – зітхає Діган, і я здаюся.

«Дігане, йдемо у вольєр! Там сніданок!» – кличу друга.

– Іди з принцом, Дігане, – наказує наставник, і ми бадьоро рухаємося в бік вольєра, де на нас чекає велика миска з м’ясом, шматок сиру і відро яблук.

«М’ясо будеш, Дігане?»

– Ні, я вдома добре поснідав, але від сиру не відмовлюся!

«Ну, як завжди… Але ж це мій сир! І тут на двох не розраховано!» – жартівливо гарчу на друга, але підпихаю до нього мордою миску із сиром і відро з яблуками. Діган дістає з кишені новенький складаний ніж і відрізає собі шматочок сиру.

«Ух, ти!» – із заздрістю дивлюся на блискуче лезо.

– Батько подарував! – з гордістю відповідає Діган, а я відвертаюся, щоб не показати, що я засмучений. Мені батько ніколи нічого не дарує…

Але в цей момент Діган дістає з кишені точно такий самий ножик!

– А це – тобі. Від батька і від мене. У тебе ж день народження був минулого тижня.

Я від радості починаю пищати, а потім акуратно беру ножик пащею, і починаю бігати по вольєру, шукаючи, куди б заховати мій новий скарб!!!

Діган сміється з мене, але я не ображаюся на друга й радісно виляю йому хвостом, задоволено і вдячно урчачи.

Через кілька хвилин з’являється наставник і спеціально для Дігана оголошує правила.

«Слухай уважно, Дігане!» – раджу другу, по собі вже знаючи, що потім можуть бути проблеми. І сам максимально відкриваю вушні отвори, щоб не пропустити жодного слова. Вивчати правила на власній шкурі виявилося не дуже приємно.