Розділ 17

Діган

Два тижні проводжу з дівчатами й розумію головну для себе думку: та ну їх!!! З ними навіть нормально поговорити ні про що не можна. Я втомився вдавати із себе пай-хлопчика!

Але, нарешті, цей кошмар закінчився. Сьогодні ми з батьком вилітаємо до столиці, і незабаром я побачу Грега. Цікаво, як він там? Якщо йому, як і мені, довелося весь цей час провести в компанії дівчини, Лани, то я йому не заздрю.

Ми вилітаємо рано вранці, і цілий день махаємо крилами, зупиняючись тільки для того, щоби поїсти. Так що до вечора я вже ледь ворушу лапами. Про крила я взагалі мовчу…

Залишаюся на ніч у драконячій іпостасі, щоб регенерувати та відновити сили, і вранці прокидаюся цілком відпочившим і бадьорим! А потім ми знову цілий день летимо.

Мені здається, що на той час, коли ми з батьком повертаємося до столиці, я вже добряче так зміцнів!

– Тату, я до Грега, можна? – запитую батька, щойно ми приземляємося у дворі нашого будинку.

– Біжи вже. І тримайся якомога далі від Лани. Ти мене зрозумів?

– Зрозумів. Я все зрозумів, батьку.

Біжу до палацу, бо залітати на його територію мені не дозволено. Охорона впізнає мене, але чомусь не пропускає!

– Дігане, тобі доведеться отримати дозвіл у наставника принца – Гріта. А доти ми не можемо тебе впустити, – повідомляє мені начальник зміни, і я дивуюся. У Грега з’явився наставник?? Цікаво, які ще новини на мене чекають…

Повертаюся додому і з нетерпінням жду батька. Він же зможе зробити мені перепустку до палацу? Мені треба побачитися з принцом! Щось я хвилююся за нього.

Тато приходить додому пізно. Воно і зрозуміло – він був відсутній майже місяць, і напевно накопичилася купа роботи. Але я ще не сплю і чекаю його у вітальні.

– Чому ти ще не в ліжку, Дігане, ніч уже, – втомлено каже мені батько.

– Мене не пустили сьогодні до палацу! – ображено відповідаю йому.

– Я знаю… У принца тепер є наставник, і тільки йому вирішувати, з ким Грег проводитиме час. Навіть король Сарсет не зможе щось змінити, якщо Гріт не захоче тебе пускати до принца.

– А він може не захотіти?

– Я не знаю цього Гріта. Сьогодні в мене не було можливості з ним поговорити. Завтра я спробую що-небудь дізнатися.

Але й завтра, і післязавтра батько мене не може нічим порадувати. Щовечора я з нетерпінням чекаю його повернення додому, але тато тільки розводить руками на моє мовчазне запитання. Гріт поки не дає дозволу мені бачитися з принцом. І я наважуюся… Вночі вибираюся з дому й тихо крадуся до заднього двору палацу. Обертаюся і перелітаю паркан, ризикуючи потрапити в лапи вартових. Але біля вольєра охорони немає! Приймаю людську іпостась і заходжу у вольєр.

– Грегу, – тихо кличу друга. – Ти тут?

«Дігане! Це ти? – радісно вітає мене принц, але тут же його тон змінюється. – Йди звідси…»

– Що сталося, Грегу? Ти образився, що мене стільки часу не було? Ти ж знаєш, я не міг не послухатися батька!

«Я все розумію і не маю до тебе претензій. Але ти маєш піти».

– Але чому? Ми ж друзі, Грегу!

«Мені не потрібен більше друг. У мене є наставник…»

Я не очікував такого повороту і від подиву втрачаю здатність розмовляти. Тим часом драконя перевалюючись і опустивши голову, йде у свій куток, а я залишаюся стояти, не знаючи, що мені далі робити.

Грег відмовився зі мною дружити…

– Дігане? – чую раптом незнайомий голос. – Я Гріт – наставник принца. Ходімо зі мною. І не роби дурниць. Ти й так порушив закон, без дозволу проникнувши на територію палацу. Не погіршуй, якщо не хочеш, щоби покарали й твого батька теж.

– А батько тут до чого??

– Він же начальник королівської варти, вірно? Королю буде цікаво дізнатися про те, що син начальника знає таємні лазівки до палацу!

– Немає ніяких таємних лазівок! Я просто перелетів через паркан!

– Знаючи, що приземлятися на території палацу можна тільки маючи спеціальний дозвіл???

У відповідь я мовчу, і, схиливши голову, йду за Грітом. 

Ми приходимо в невелику кімнату, у якій, судячи з усього, він і живе.

Озираюся на всі боки. На стіні висить диплом випускника військової школи й диплом Королівської Академії. Обидва – з відзнакою. А також кілька королівських нагород. Підходжу ближче:

«За відданість королю і Королівству».

«За порятунок життя короля».

«За…»

«За…»

«За…»

– Круто! – не стримавшись, із заздрістю вигукую я.

– Теж мрієш про такі? – усміхається Гріт.

– Я мрію про те, щоби бути завжди поруч із Грегом і захищати його життя! – рішуче заявляю я і продовжую, дивлячись на наставника принца спідлоба. – Чому мене не пускають до нього?

– Тому що я, як його наставник, хочу спочатку з тобою познайомитися.

– У мене є срібний нашийник! Принц сам вручив мені його!

– Як вручив, так може й забрати…

Від такої перспективи я навіть дихати перестаю.

«Мені не потрібен більше друг…»

«Як вручив, так може й забрати…»

Від моєї рішучості не залишається і сліду, і я, крізь сльози кажу Гріту:

– Це право принца. Але я своєї клятви вірності не заберу. Я поклявся захищати спадкоємця і свого майбутнього короля. І залишуся вірним своїй присязі. Мені зараз іти в карцер?

– У карцер? – дивується Гріт.

– Я без дозволу проник на територію палацу й заслужив покарання…

– Ох уже ця молодь! Що тільки не придумають, щоб ухилитися від занять! Ти й так уже місяць пропустив і тепер доведеться наздоганяти. Завтра після сніданку чекаю на тебе. Король призначив мене і твоїм наставником теж.

– Але як же «Як вручив, так може й забрати?»

– Це ти з принцом розбирайся. Я у ваші стосунки не збираюся втручатися.

Попрощавшись зі своїм наставником, вирушаю додому. Мені доведеться, звісно, розповісти батькові, що я незаконно проник у палац, і напевно він мене покарає, але я знову буду поруч із Грегом! І з’ясую в нього, чому йому більше не потрібен друг…