Розділ 16

Грег

– Принц, є кілька правил, які ти маєш засвоїти, – починає розмову Гріт, щойно ми лишаємося наодинці. Я вперто ігнорую його, не виходячи зі свого кутка й ніяк не демонструючи, що я взагалі його чую.

Начхати мені на чергові правила! Мені й обмежень батька вистачає! Тим паче, що я вже зрозумів – наставник це погано. А от військова школа… Якщо там не буде батька – це добре. А це означає, що треба зробити так, щоб наставник від мене відмовився.

Тож правила цього тимчасового в моєму житті чоловіка, мене ніяк не цікавлять. Напружую м’язи голови, затискаючи вушні отвори, як перед пірнанням, та ігнорую його довгу й даремну промову, і, зрештою, десь на середині засинаю.

Прокидаюся вже вранці, у животі голосно бурчить, і я згадую, що вечері вчора не було. Власне, як обіду і сніданку. Виповзаю зі свого кутка і принюхуюся. Сьогодні сніданком теж не пахне…

Підходжу до дверей вольєра і виявляю, що вони не замкнені. Нічого не розумію! Може я даремно вчора не слухав про правила наставника і пропустив щось цікаве й корисне?

Сонце вже досить високо, але Карігал із їжею не з’являється. Це мене якраз не дуже дивує – батько міг і забути про свою обіцянку не страчувати мого доглядача. От тільки де їжа? Починаю нервувати й навіть трохи злитися, про що виразно повідомляє оточуючим мій хвіст – який нервово смикається та б’є по землі.

У пошуках їжі вирушаю на кухню. З чорного ходу, звісно ж, забувши, що вхід до палацу мені тепер заборонений. Але щільно зачинені з боку мого дворика двері мені про це недвозначно нагадують.

Усе це мені подобається все менше й менше. Не особливо уявляючи, що робити далі, повертаюся до вольєра, де на мене вже чекає наставник.

– Де ти був, Грегу?

Злісно гарчу у відповідь і демонстративно пускаю слину, повідомляючи наставнику, що я голодний.

– Сніданок належить тільки після ранкової пробіжки. Вона не обов’язкова, звісно, але немає пробіжки – немає сніданку, – інформує мене Гріт. Це щось новеньке!

Знову гарчу, але тепер уже здивовано.

– Взагалі-то, я вчора все це вже розповідав, але, оскільки ти все проспав, доведеться тобі правила дізнаватися в процесі. Зараз прийдуть твої вчителі й почнуться заняття.

Я тихо шиплю, намагаючись не показувати свого роздратування, хто знає, що там у правилах про це було, але мій шлунок голосно висловлює своє невдоволення.

Але замість сніданку з’являється вчитель історії та починається перший урок.

Старанно все слухаю, намагаючись заслужити обід. Карігал так і не з’являється, тож я не знаю, що буде далі, і мені це дуже не подобається. Я люблю, коли їжа за розкладом.

Я всього лише драконя, до того ж голодне. Дуже, дуже голодне, тому, коли Гріт приносить миску з м’ясом (з моїм м’ясом!), я мимоволі починаю виляти хвостом. Самим кінчиком, щоб не підіймати пил і нікого навколо не покалічити.

– Хочеш їсти? – цікавиться наставник, а я, дурне горде дитинча, заперечно мотаю головою і подумки кажу «Ні!»

– Не хочеш, як хочеш, – відповідає Гріт, обертається і за один присід з’їдає мій обід. Від подиву я плюхаюся на попу, а від образи починаю скиглити.

– Ще один звук і залишишся без вечері! – від подібної заяви наставника в мене скиглення застряє в горлі, а наставник здивовано дивиться на мене і продовжує, – я не розумію, у чому проблема, Грегу? Я тобі запропонував їжу, а ти відмовився! До чого зараз усі ці обурення, стогони й гарчання? Це був твій вибір, і ти маєш прийняти його наслідки із честю, як і належить спадкоємному принцу й майбутньому королю Диких Земель.

Ковтаю клубок, що підкотився до горла, і, гордо піднявши голову, віддаляюся у свій вольєр. І тільки дочекавшись, коли поруч нікого не буде, я дозволяю собі трішечки поскиглити. Дуже тихо, боячись залишитися ще й без вечері.

Решту часу до наступного прийому їжі, намагаюся пригадати, що все-таки Гріт говорив мені про свої правила, але вушний отвір у разі потреби затискається дуже щільно, і я в результаті не почув нічого зі сказаного наставником зранку, окрім першої фрази: «Слухай уважно, Грегу, вдруге я повторювати не буду…»

Тож коли настає час вечері, я в очікуванні вже сиджу біля дверей до вольєра, переминаючись із лапки на лапку й намагаючись не виляти хвостом, пам’ятаючи, що королю це завжди не подобалося. Я не знаю, як ставиться до подібного вираження емоцій мій новоспечений наставник, але ризикувати вечерею я не хочу. Поставлю на те, що скоріше за все він поділяє думку короля.

Приблизно за пів години (я влаштувався біля хвіртки завчасно) з’являється наставник Гріт із мискою, до верху наповненою ароматним м’ясом. Свіжим і ще тепленьким… Я відчуваю його запах, і слина сама собою починає текти з моєї пащі й падати на підлогу вольєра. Облизуюся, пам’ятаючи, що слинотеча на їжу – неналежна поведінка для наслідного принца. Сподіваюся, облизуватися-то можна? Я ж драконятко, як-не-як! Тупочу передніми лапками, і мій зрадник-хвіст знову починає жити своїм життям, виляючи й голосно постукуючи об підлогу вольєра, здіймаючи пил. Бачу несхвальний погляд наставника й розумію, що я, здається, залишився і без вечері…

Нахиляю голову й понуро плентаюся у свій куток, намагаючись не скиглити. Скиглити не можна – сніданку не буде, це я вже засвоїв. Згортаюся на підстилці щільніше, щоб стиснути свій шлунок і не так сильно відчувати його порожнечу.

– Грегу! – раптом кличе мене наставник. Напевно, хоче знову продемонструвати, як з’їдає мою порцію, з виховною метою, звісно ж.

Слухняно виходжу на поклик (адже на кону мій сніданок!) і сідаю біля дверей вольєра, намагаючись не дивитися в бік миски з м’ясом і неглибоко вдихати повітря, наповнене ароматом їжі. Я сьогодні дуже слухняний. Я взагалі швидко вчуся, особливо коли жерти хочеться!

– Їсти хочеш? – цікавиться наставник. Він що, знущається? Мало не видав знову своє горде «Ні!», але на третю добу без їжі, гордість ховається кудись глибоко. А я замислююся: як би мені потрапити в карцер? Там хоч і дають мерзенне пійло, але ж щодня Та без жодних умов!