Розділ 14

Грег

Діган полетів зі своїм батьком відвідувати якихось далеких родичів до Північних кордонів, і я, за словами тата, став зовсім некерованим. Спочатку я просто нудьгував і був неуважний на заняттях, а потім узагалі відмовився виходити з вольєра. І навіть традиційне покарання карцером не допомогло. А після нього я ще й покусав Карігала, хоча він і спробував вимити мене гарячою водою.

До того ж сьогодні я почув розмову батьків. Точніше не розмову, а гнівний монолог батька. Як зазвичай, власне.

– Ти його розбалувала! І мені це набридло. Незабаром у Грега буде перший оборот, і я вже вибрав йому наставника. Я впевнений, що Гріт впорається з принцом. І поговори із сином. Він уже в тому віці, коли все прекрасно розуміє, попри свою звірину форму. Якщо він не підкориться Гріту, на нього чекає військова школа.

Почувши це, тихо шиплю і шкандибаю у свій вольєр.

Я не збираюся чекати, поки батько вкотре мене покарає, та вночі просто збігаю, скориставшись тим, що мої охоронці мене зачинили та кудись пішли, покладаючись на надійність замку. Ось тільки вони не врахували, що я вже підріс і скоро в мене буде линяння та перший оборот. Тож із легкістю перекушую замок і вибираюся на волю. Я полечу в гори, дочекаюся линяння, а потім обернуся і зникну назавжди!

Рішуче махаю крильцями, щоби полетіти якомога далі від палацу, поки мене не схоплять. Учора Карігал на мене розлютився і сказав, що сніданку завтра не буде, а це означає, щонайменше до обіду до мене у вольєр ніхто не загляне! Поки Діган не повернувся, вчителі махнули рукою і залишили свої марні спроби займатися зі мною.

Усі очікують на повернення Дігана. І я, перший час, теж. Але після того, як батько заявив, що в мене буде наставник, я зневірився. У мене вже є доглядач, три вчителі та чотири наглядачі. Тепер ще й наставник? Ну вже ні! Зловіть мене спочатку!

Злісно гарчачи, продовжую рухатися в бік найближчих гір. Там є повно печер, де можна сховатися. Тепер я став набагато розумнішим, ніж минулого разу, і матері мене більше не виманити! До того ж я вже вмію полювати на щурів і обходитися мінімумом їжі… Батько мав рацію – карцер пішов мені на користь. Тільки зовсім не в тому сенсі, на який розраховував тато.

Забираюся так далеко в гори, як тільки можу, і до полудня знаходжу затишну печеру з маленьким входом і досить простору всередині.Принюхуюся та відчуваю запах щурів і ще якоїсь живності, і це не ведмідь, тож побоюватися мені нема чого. Нічого в наших горах небезпечного для драконят, крім ведмедів, не живе. Та й вони тут рідко трапляються.

Забираюся глибше в печеру і вкладаюся спати. Я втомився. Моє тіло вже досить велике, а крильця маленькі та прозорі. Я так довго ними махав сьогодні, що вони мляво обвисли з боків. Згортаюся клубочком і обвиваюся своїм довгим хвостом, який після відльоту Дігана найчастіше просто сумно волочиться слідом за мною.

Не знаю, чи побачу ще коли-небудь друга. Якщо мій план втечі увінчається успіхом, я більше ніколи не повернуся в Дикі Землі.

На уроках географії я уважно вивчив дорогу до Озерного Краю. Мені б тільки відлиняти, і я долечу туди за кілька годин! Озерний Край – дружня до Королівства Диких Земель держава, і кордон між нашими країнами не особливо й охороняють, тим паче, що проходить цей самий кордон горами, які практично непрохідні для людей, але які спокійно перелітають дракони. Треба тільки буде дочекатися темнішої ночі, а ще краще, щоб ішов дощ. Тоді мене точно не помітять!

Непогано, звісно, було б, якби після линяння я став чорним, як Діган, але, наскільки я зрозумів, бути мені до першого дорослого линяння отруйно зеленого кольору! Теж, та ще перспектива! Добре, що дітей у палаці практично немає, а за межі його мене не випускають. Уявляю, скільки б сміялися з моєї луски оточуючі!

Мені й цієї дівчини – Лани, вистачає. Перший час після того, як дівчисько оселилося в палаці, вона демонстративно ахала, охала та кривила свій носик щоразу, побачивши мене. Зате як вона задивляється на Дігана! Ми з другом навіть одного разу через це трохи посварилися…

«Дігане, невже ти думаєш, що мені потрібна ця дівчина?»

– Дівчата всім потрібні. Точніше жінки. А їх у нас мало, – зітхає Діган.

«Ось і забирай собі Лану!»

– Я схожий на ідіота? – друг запитально дивиться на мене.

«Не дуже взагалі-то…» – відповідаю, обійшовши Дігана навколо і вдаючи, що уважно його розглядаю.

– Я чудово розумію, навіщо король Сарсет поселив її в палаці!

«Навіщо??» – цікавлюся я.

– З неї вийде чудова наречена для спадкоємного принца! – підморгує мені Діган.

«У сенсі… Для мене чи що?»

– Ну не для мене ж! Не тупи, Грегу!

Я тоді задумався, і погодився з тим, що друг, найімовірніше, має рацію, тож батько вирішив заздалегідь подбати про те, щоб знайти мені відповідну дружину.

Він буквально вирішив її виростити та виховати на свій смак! Ось тільки я більш ніж упевнений, якщо моя майбутня дружина сподобається батькові, значить, мені вона вже категорично не підходить. Занадто різні в нас із батьком смаки й поняття про те, що добре, а що погано. І вже точно я не збираюся йти в нього на поводу в питаннях майбутнього вибору дружини.

З цими думками я міцно засинаю.