Розділ 13

Грег

Одного разу сталося те, що докорінно змінило наше життя…

Батько раптом викликає мене до тронної зали, і я, як зазвичай, нічого доброго від цього не чекаю. Підіймаю свою тушку з підстилки, кілька разів розкриваю і складаю свої, надто маленькі для мого вже великого тіла, крильця, і вкотре зітхаю. Ознак наближення линяння немає, отже до першого обороту ще далеко. Тоді навіщо я батькові знадобився?

«Дігане, підеш зі мною до короля?» – цікавлюся в друга.

– Звісно! – бадьоро відповідає він, і легко, на відміну від мене, підскакує на ноги.

Скрегочу зубами. Коли вже і я зможу вільно пересуватися на двох ногах, не перевалюючись із боку на бік і не тягнучи за собою довжелезний хвіст! Який, до речі кажучи, іноді самостійно ухвалює рішення, куди йому прямувати, чіпляючи при цьому й руйнуючи все, що трапляється нам на шляху. І цей раз не став винятком. Спочатку я насилу протиснувся в широко відчинені двері чорного входу, а дорогою до тронного залу розбив кілька вікон, викликавши роздратування дворецького. Але я ж не винен, що мій хвіст сьогодні вирішив задертися вгору й зі злістю бити по стінах! Чесно, не винен… Я взагалі не розумію, із чого він сьогодні раптом так… Замислююся над дивною поведінкою свого хвоста і принюхуюся.

«Дігане, ти відчуваєш новий запах?»

«Ні… Щось їстівне?»

«Ні, нова людина. Жінка. Але пахне смачно…»

Діган у відповідь тільки знизує плечима. Друг має рацію, хіба мало хто новий у палаці з’явився, може кухарка чергова.

Жінки в Диких Землях давно вже на вагу золота й іноді навіть у прямому сенсі, тож обслуга жіночої статі дуже швидко виходить, скоріше навіть – вилітає заміж.

Заходимо до тронної зали, і я завмираю на порозі як укопаний, побачивши володарку нового аромату.

– Це Лана з Роду Окільцьованих. Усі її родичі загинули, і тепер вона житиме в нас, – повідомляє король, представляючи нам щупленьку дівчинку, яка ще не досягла віку першого обороту.

– Я рада вітати Вас, Ваша Високосте! – звертається дівчисько до Дігана, прийнявши його за принца.

– О, ні! Я не принц, я всього лише його покірний слуга.

– А де ж принц? – дивується дівчисько, озираючись на всі боки та вперто не помічаючи мене. Хоча не побачити драконеня в тронній залі досить складно, але нахабна дівчина просто ігнорує мене!

Я обурено гарчу, і Лана демонстративно лякається та ховається за Дігана, викликаючи в мене ще більше роздратування.

– Грегу! Ти знову поводишся неналежно! У карцер захотів?

– Грегу? ЦЕ – спадкоємний принц?? – презирливо кривиться Лана, і, смертельно образившись, я роблю те, що мені категорично заборонено в палаці – випускаю гази…

Усі присутні поспішають покинути тронну залу, а я гордо віддаляюся в бік карцеру. Не треба бути ясновидцем, щоб здогадатися про перспективи мого найближчого майбутнього. Діган, посміюючись, іде слідом за мною.

– Ну, ти й видав, Грегу! Тронний зал тепер добу провітрювати будуть і ще тиждень відмивати, а потім знову провітрювати! – ірже до гикавки друг, коли нас замикають у підземеллі. Діган прекрасно знає, що гази, які випускає дракон, настільки ядрені, що в’їдаються в усі пористі поверхні. Тож, найімовірніше, провітрювання і миття не допоможе й доведеться обдирати всі обшивки та гобелени. Простіше, напевно, побудувати новий тронний зал. Але ще це означає, що двома тижнями сидіння в карцері я не відбудуся.

«Даремно ти знову вплутався за мною, Діган. Цього разу я застряг тут надовго!»

– Не «я», а «ми»…

Діган

Грег укотре загримів у карцер, і я, звісно ж, вирушив із ним. Не можу сказати, що мені подобається сидіти під замком і жерти те мерзенне пійло, яким нас там годують, але я відчуваю, що принцові набагато легше, коли я знаходжусь поруч із ним. Тому щоразу, зціпивши зуби, вирушаю в підземелля добровільно.

Хоч мені, як і принцу, не просто не подобається в карцері. І не мізерний раціон основна проблема. Мій дракон божеволіє в замкнутому приміщенні. Не бачити неба й не мати можливості злетіти – це одне з найстрашніших покарань. Гірше може бути тільки назавжди втратити можливість літати. До того ж головна проблема полягає в тому, що дуже складно донести до свого дракона, що небо нікуди не поділося, і вічно нас тримати під замком не будуть, і рано чи пізно ми вийдемо на волю. Іноді я не витримую і зриваюся. Я обертаюся, і мій дракон метається камерою, кидаючись на стіни та виючи, і тоді Грег заспокоює мене. А коли зривається принц, я заспокоюю його. То чи міг я відпустити його самого? Однозначно ні. Тож ми вкотре вирушаємо в камеру, яка вже стала нам майже рідною домівкою.

Укладаємося на солому, і я, як завжди, забираюся до принца під крило.

«Тобі Лана сподобалася?» – раптом запитує Грег.

– А чого вона має мені подобатися?

«Вона ж дівчина…»

– А тобі вона сподобалася?

«Ні!»

– Чому?

«Вона ж дівчина!»

Я сміюся, логіку Грега мені не зрозуміти.