Розділ 11

Діган

Щодня я ходжу до палацу, і мене навчають разом зі спадкоємним принцом, і хоча програма набагато складніша за звичайне навчання, але я справляюся та не скаржуся.

Батько мною пишається і король, начебто, теж задоволений. А Грег… Принц, усе ще не досяг віку першого обороту й зовсім ще дитинча, та іноді такий смішний! Він дуже старається, але багато речей йому, як драконеняті, просто недоступні. 

Грег узагалі іноді буває дивним. Часом він налаштований філософськи й розмірковує про поки що недоступні йому речі:

– Розкажи, як це – літати? Не перепурхувати на короткі відстані, а літати повноцінно? Розставивши крила й піднімаючись усе вище й вище? – Грег стає на задні лапки й широко розставляє свої, ще невеликі крильця. Він узагалі дивовижний – іноді серйозний, як зараз, а іноді бешкетує, як і годиться в його віці.

А ще Грегу подобається спостерігати, як я пишу. Він уважно стежить, як з-під мого пера виходять літери. І якщо для мене чистописання – це просто тортури, то для драконеняти це розвага!

А його спроба співати чого варта була! Сміявся весь палац, і я разом з усіма, але принц образився. На всіх. І на мене зокрема. Тому коли наступного дня я прийшов на заняття, Грег відмовився виходити з вольєра. Не допомогли ні вмовляння Карігала, ні мої вибачення, і навіть спроба вартових насильно витягнути його назовні не увінчалася успіхом і закінчилася покусаними руками.

Зрештою, прийшов король і наказав синові вийти з вольєра. Батькові принц підкорився, хоч і не охоче.

– Знову непокора, Грегу? Я тебе попереджав, поблажок більше не буде, та простим сидінням у вольєрі ти не відбудешся. Два тижні карцеру. Сподіваюся, цього часу тобі вистачить, щоби подумати над своєю поведінкою. Варта! Відведіть принца в підземелля. Дігане, – звертається король до мене. – У тебе є вибір – два тижні відпочинку від занять або ж ти можеш вирушити з принцом.

Я не вагаюся ні секунди й даю відповідь королю:

– Я відправлюся з принцом у карцер.

«Не треба, Дігане! Ти не уявляєш, що це таке!!!»

«Я винен у тому, що сміявся разом з усіма. Ти ж через це сьогодні відмовився виходити на заняття?»

«Однаково не треба зі мною в карцер, я краще сам…»

«Я давав тобі клятву завжди й скрізь супроводжувати тебе, мій принц! І ти хочеш, щоб за першої ж неприємності я відступив?»

Наша ментальна перепалка з принцом, напевно, не пройшла непоміченою королем, але Сарсет терпляче чекає, поки ми закінчимо.

– Отже…? – цікавиться король.

– Я вже зробив свій вибір, Ваша Величносте, – шанобливо схиляю голову перед королем. – Куди принц – туди і я.

– Варта, відведіть їх у підземелля. Обох.

Охоронці супроводжують нас у каземати палацу, а я переживаю, як зреагує батько, коли йому повідомлять, чому я не повернувся сьогодні додому.

Грег

Я ображений на Дігана за те, що він сміявся вчора наді мною. І не розумію, навіщо він ув’язався сьогодні за мною в карцер! Веселився б удома два тижні, поки я відсиджу покарання.

Ми заходимо в камеру, і за нами зачиняють двері. Звично йду в кут, де лежить солома, і вкладаюся, намагаючись влаштуватися зручніше, наскільки це можливо. Діган уперше в карцері, і я бачу, що йому моторошно.

«Іди сюди!» – кличу друга, і підіймаю крило, коли він підходить до мене. Діган забирається під нього, і я накриваю друга. Удвох нам набагато тепліше та не так сумно.

– А тут нічого так собі, майже комфортно, – намагається почати розмову Діган.

«Ну так, під драконячим крилом тепло, – усміхаюся я. – Подивимося, що ти заспіваєш, коли принесуть пійло!»

– Ой, давай тільки співати не будемо! – демонстративно смикається Діган, і ми починаємо сміятися.

Насправді удвох набагато веселіше! Але я розумію, що з їжею будуть проблеми…

Коли її приносять, ми з Діганом із тугою дивимося на цю неапетитну суміш. Я вже знаю, що відмовлятися нерозумно, і починаю сьорбати неапетитну рідину.

– Це їжа?? – з огидою питає друг.

«Угу. Їж. Іншої не буде».

– Я не голодний…

«Це зараз, завтра будеш радий і цьому».

– Ось завтра й поїм.

«Як хочеш… Мені більше дістанеться!» – відповідаю другу і продовжую сьорбати з відра. Доїдаю все й не забуваю облизати посуд.

– Ситий?

«Ні… Непогано було б пару щурів зловити», – недбало заявляю я, на правах місцевого старожила й бачу, що друга починає нудити.

– Ти їв щурів?

«І ти будеш… Не переживай, коли зголоднієш, твій дракон їх зжере за милу душу, ще й облизнеться! – посміююся я, але побачивши, як друг похмурнішав, додаю: – забудь про всі правила етикету, яких нас учили. У карцері не до цього. Тут розшаркуватися нема перед ким».

Наступного дня, коли нам приносять відро з пійлом, я пропоную другу поїсти першим, прекрасно знаючи, що зупинитися вже не зможу, якщо дорвуся до їжі. Діган виловлює якісь шматочки й насилу їх жує.

«Може, обернешся?» – пропоную йому. Голодний дракон не настільки перебірливий у їжі, як людина.

Діган знизує плечима й обертається. Його дракон більший за мене, і я розумію, що мені їжі може й не дістатися. Але друг виловлює ще кілька шматочків і відпиває трохи рідини та відходить убік. Я підходжу і все доїдаю, не забувши облизати відро.

Коли я закінчую, бачу, що Діган уже повернувся в людську іпостась.

– Так мені їжі менше буде потрібно, – відповідає Діган, на мій здивований погляд.

Киваю головою, погоджуючись із ним. 

Я вдячний другу, за те, що він пішов зі мною. Усе-таки удвох коротати дні в підземеллі набагато легше, хоча однаково не дуже приємно.