Розділ 10

Грег

Тепер ми щодня до обіду проводимо за заняттями. Вранці, після сніданку приходить Діган, а потім з’являються вчителі. І якщо раніше ми займалися 2–3 рази на тиждень по  дві години, то тепер у нас тільки один день вихідний. Мені, як спадкоємному принцу, а заразом і Дігану, викладають, крім звичайних предметів, ще й поглиблену історію Диких Земель, основи права та палацовий етикет. А ще танці! О! як я мрію про той момент, коли зможу бути не стороннім спостерігачем, а учасником цього таїнства! Я бачу, як Дігану подобається танцювати, і вкотре заздрю другу!

А ще Дігану доводиться багато писати. Зазвичай у таких випадках я сиджу поруч, схиливши голову на бік, і з цікавістю спостерігаю, як з-під його пера з’являються літери. Перший час я намагався на них полювати, то прихлопнувши лапою, то злизнувши язиком, але, отримавши кілька потиличників від вчителя, я став спостерігати за процесом здалеку, повискуючи, коли Діган робить помилки.

Вчителі кілька разів робили мені зауваження за підказки, і ми з Діганом стали спілкуватися на уроках тільки ментально.

«127, Дігане! Відповідь – 127 яєць!»

«У мене вийшло 128…»

«Ти помилився, виправ».

«Чому це я помилився? Я в стовпчик вирішував, а ти усно!»

«127. Виправ!»

«Не хочу…»

«Це наказ! Ти повинен мені підкорятися!»

Діган невдоволено зиркає то на мене, то на вчителя, але виправляє.

– Молодець, Дігане! Правильно порахував! – хвалить його вчитель, а я тихенько посміююся. З Дігана вийде гарний воїн, але математика – це не його.

Після занять Діган дістає з кишені цукерку, знімає з неї обгортку й засовує мені в пащу.

– Смачно?

«Угу! Тільки мало!»

– Більше немає…

«Шкода… Це дивовижно!»

Поки я насолоджуюся, не поспішаючи розсмоктуючи цукерку, Діган швидко дописує денне завдання. Я, як завжди, спостерігаю за ним, схиливши голову набік.

– Ти смішний! – сміється друг. – Тобі так подобається дивитися, як я пишу?

«Я вчуся. Не можу дочекатися, коли вже сам зможу писати!»

– Це тільки з боку так просто виглядає! Подивимося, що ти заспіваєш, коли по кілька годин на день сидітимеш, згорбившись над зошитом із пером у руках!

«Заспіваєш? О! Я хочу співати!»

Натхненний цією ідеєю, я починаю співати. Ну як співати… Судячи з того, як іржав Діган і злякалися мої вартові, а Карігал прибіг до нас переляканий, мій вереск, що переходить у виття, на спів був не дуже схожий. Але мені сподобалося… Щоправда, я зрозумів, що краще цього ніколи не робити без попередження, якщо, звісно, до моїх планів не входить перелякати всіх оточуючих до напівсмерті.

Діган сміється, і я теж трясуся всім своїм лускатим тілом, зображуючи сміх. Але веселимося ми не довго. Прибігає особистий охоронець короля з наказом:

– Ваша Високість! Король бажає Вас бачити. Негайно!

Нічого хорошого від візиту до короля я не чекаю, але не послухатися його не можу.

– Грегу, я піду з тобою.

«Ні, якщо батько захоче мене покарати, краще тобі не перебувати в цей момент поруч зі мною, щоб не потрапити під роздачу».

– Якщо король хоче тебе покарати, я тим паче маю бути поруч із тобою! – наполягає Діган, і ми разом вирушаємо до тронної зали. Це єдине місце в палаці, у яке спокійно поміщається моя туша, не ламаючи дверні отвори й не ризикуючи розчавити або розбити вази та інші прикраси.

Перевалюючись, плетуся на аудієнцію до короля. Мої нерозлучні супутники вартові-наглядачі слідують за мною, як тіні. Я вже звик до них і практично не помічаю. Принципово навіть не намагаюся запам’ятати їхні імена. Так легше їх ігнорувати.

Доходимо до тронної зали, і я вкотре намагаюся переконати Дігана не йти разом зі мною до короля, але друг непохитний. Королівський страж шанобливо відчиняє переді мною масивні двері тронного залу, і ми заходимо всередину.

Я бачу, що батько незадоволений, але не можу зрозуміти, чим саме, і через це починаю нервувати сильніше.

– Дігане, я тебе не викликав! Але добре, що ти тут. Відповідати будете обидва. Отже, Грегу, поясни мені, чому ти знову вив? Мені здавалося, що ми з тобою вирішили це питання!

Образа опановує мною, і я не можу одразу відповісти на жахливе звинувачення батька, але Діган приходить мені на допомогу:

– Прошу вибачення, Ваша Величність! Але Їхня Високість не вил!

– Дрібне гаденя! – миттєво виходить із себе батько. – Ти смієш мені брехати? Пів столиці стали свідками цих огидних звуків, які видавав принц. Його вереск і виття чути було за кілька кілометрів!

«Я не вив, я співав!!!» – ображено заявлю батькові.

– Що???

– Так, Ваша Величність, принц намагався співати, – підтверджує мої слова Діган. І я із жахом дивлюся, як змінюється в обличчі батько.

– Співав??? А ну, зобрази що-небудь, співак.

Натхненний проханням батька, я старанно починаю верещати та вити, намагаючись відтворити свою улюблену пісню про мисливців у лісі. Незворушність на обличчі короля поступово змінюється дивною гримасою, і я бачу, як батько вже трясеться всім тілом. Я не відразу розумію, що відбувається, і старанно продовжую виводити куплет за куплетом. Зрештою, король починає голосно реготати й на його обличчі з’являються сльози. Я замовкаю та ображено ляскаю третьою повікою. Що смішного? Я ж так старався!

Поступово реготати починають усі присутні й навіть Діган.

Мій «концерт» закінчився повним фіаско, і я, принижений і ображений, опустивши голову, вибігаю з тронного залу.

– Почекай, Грегу! – кричить мені вслід Діган, але я не хочу зараз розмовляти з другом. Адже він сміявся наді мною разом з усіма!

Йду у свій вольєр і забираюся в дальній кут. Закопуюся в підстилку й даю собі клятву, що більше ніколи не буду співати.

Одне в цьому всьому мене тішить – нас із Діганом не покарали за моє виття.