Розділ 9

Грег

Я повертаюся до палацу і відразу йду у свій вольєр. Мені й раніше не особливо дозволяли бродити палацом, зазвичай я нишком виходив ночами, коли мою клітку не замикали. Але тепер я позбавлений і цієї можливості. Дорогою я чув, як мої наглядачі обговорювали наказ короля: перебувати при мені цілодобово. І якщо самі охоронці будуть змінюватися, відпочиваючи від роботи й розслабляючись удома, то я буду тепер під цілодобовим наглядом.

Заходжу до вольєра і, важко зітхаю, побачивши миску із сирим м’ясом. Звичайно, після пійла, яке я отримував у карцері, це чудова їжа, але я щойно був на святі друга й бачив, чим вони харчуються. Але мені ще не скоро світить спробувати смачної людської їжі. Підходжу до миски й не поспішаючи з’їдаю свою порцію, не залишаючи жодного шматочка м’яса. І наостанок старанно вилизую миску. Дечому я в карцері все-таки навчився…

Дивлюся на небо через ґрати вольєра, розуміючи, що ще не скоро отримаю свободу, і тихенько скиглю.

– Чим ти знову незадоволений, сину? – чую раптом голос батька, і миттєво підскакую на чотири лапи.

«Усе добре, Ваше Величносте! Я просто дуже хвилювався за Дігана, коли його кидали з обриву!»

– Похвально, що ти так дбаєш про друга. Він прийняв нашийник?

«Так!» – радісно повідомляю батькові. Для мене це справді багато значить.

– Завтра відновляться ваші заняття. І я хочу, щоб ти повноцінно харчувався. Карігал сказав, що ти просив сиру і яблук, і твоя мати кілька разів мені казала, що ти любиш сир. Я наказав видавати тобі їх щодня на сніданок. На додаток до твоєї звичайної порції. Тобі щось іще треба?

Я від радості забуваю, що можу з батьком спілкуватися ментально, і нашкрябую на піску: «Пиріг із ягодами».

Ледь помітна усмішка пробігає обличчям батька, але він заперечно хитає головою:

– Тісто драконам не можна. Раз на тиждень тобі даватимуть мед. Мій дракон його любить, гадаю, і твоєму сподобається.

Після цих слів батько йде, а я від подиву сідаю на свій лускатий зад. Сир і яблука? Мед? Я і мріяти про таке не міг! Миттєво веселішаю і навіть намагаюся гратися з Карігалом, коли він приходить прибирати в мене у вольєрі.

Мій доглядач не може зрозуміти причину моїх веселощів і ганяє мене віником, а я стрибаю навколо нього, намагаючись вщипнути.

– Припини, Грегу! Що на тебе сьогодні найшло? Хочеш, щоб я королю поскаржився?

Миттєво заспокоююсь і ображено гарчачи, йду до свого кутка. Мій доглядач хороший, добрий, і ніколи мене не ображає. Але з ним нудно…

Закінчивши прибирати у вольєрі, Карігал підходить до мене.

– Слухай, Грегу, я розумію, що тобі іноді хочеться і побіситися, і погратися, але ти мусиш розуміти, що робота насамперед. Тепер, коли я закінчив прибирати, якщо хочеш, можемо пограти з м’ячиком. Ти ж любиш ловити м’яч?

Я трохи ображений на свого доглядача, і в мене вже немає настрою грати. Але з іншого боку, невідомо, коли ще випаде нагода побігати за м’ячем! Задоволено бурчачи, йду до свого кутка, де я сховав свою єдину іграшку – м’яч, який мені колись подарувала мати. Риюся в соломі, відкопуючи свою коштовність, й акуратно беру його в пащу. Я дуже дбайливо до нього ставлюся і намагаюся не прокусити своїми гострими зубками.

Приношу м’яч Карігалу й тикаю носом у його руку.

Карігал усміхається, бачачи мою обережність і любов до іграшки.

– Давай, Грегу, покажи, як ти ловиш м’яч! – весело каже він, готуючись кинути іграшку.

Доглядач бере м’яча та кидає в дальній кінець вольєра, а я підстрибом біжу за ним, ловлю м’ячик, що підстрибує, і радісно несу його назад до доглядача. Тикаюся мордою в його руку, пропонуючи взяти м’яч і кинути ще раз. Карігал дражнить мене, а я задкую назад, готуючись зловити в стрибку. У мені знову прокидається бажання грати. Я із задоволенням бігаю, ловлю м’яч і приношу його Карігалу знову і знову.

Так ми бавимося, доки доглядач не згадує, що пора йти за моєю вечерею.

– Я скоро повернуся, відпочивай поки що, – каже він.

Я беру м’ячик і, втомлений, але задоволений, повертаюся у свій куток, тримаючи його в пащі. Закопую свою єдину коштовність під підстилку й лягаю поруч, згадуючи, як колись іграшка пахла мамою.

Лежачи на підстилці, я тихенько зітхаю, занурюючись у спогади про ті дні, коли був ще зовсім маленьким, і мені дозволяли ходити палацом і навіть спати в маминій кімнаті. Ночами я забирався до неї в ліжко, а вона вкривала мене ковдрою. Я муркотів, а матуся гладила мене по голові й розповідала казки. Її голос був ніжним і заспокійливим, і поруч із нею я почувався в безпеці.

Але цей час давно минув. Я став занадто великим і незграбним, і мене переселили у вольєр. Тепер я проводжу свої дні, в очікуванні тих рідкісних моментів, коли мати або Діган відвідають мене, або Карігал приділить  увагу. Спогади про минулі дні часто відвідують мене, коли я лежу один у своєму вольєрі, але вони наповнюють смутком і тугою, і я намагаюся гнати їх від себе. Минулого не повернеш. І цей урок я засвоїв давно й міцно…