Частина 1. Дитинство. Розділ 1

Грег

– Грегу! – кличе мене мама, і я виповзаю зі свого притулку, незграбно тягнучи за собою зламане крило. – Батько тебе шукає, малюк. Ти маєш повернутися додому. Не дратуй його. Ти ж розумієш, що буде тільки гірше!

Притискаюся до мами, шукаючи в неї захисту. Я боюся батька. Король Сарсет безжалісний. А я вкотре порушив його наказ, вирушивши в гори без дозволу й охорони. І як результат – зламане крило. Це й саме по собі боляче, а ще його треба буде виправити. До того ж на мене напевно чекає покарання.

Тихенько гарчу, повідомляючи так матері свою думку. І намагаюся піти назад у свою нору. Але мама застібає на моїй шиї міцний нашийник і не дозволяє піти. Я намагаюся вирватися, але це безглуздо. Нашийник надійно закріплений нам моїй шиї, а вкусити матір я не можу. А це означає, що мені доведеться повернутися до палацу і знову сидіти в клітці кілька місяців, поки батько не пробачить мені.

Вкотре моя мати стала на бік батька! Серце стискається від образи та страху. Але моя думка нікого не цікавить.

– Грегу, прошу тебе, не ускладнюй усе! - мати намагається мене заспокоїти, але я скиглю, як малий.

Я ще жодного разу в житті не обертався. Вилупившись із яйця, усе своє, ще коротке життя, я провів у драконячій іпостасі.

Зазвичай я цілими днями тиняюся палацом, збігаючи в гори за будь-якої можливості. Цього разу мені вдалося забратися досить далеко, і якби я не пошкодив крило, то зміг би полетіти ще далі! Коли-небудь у мене вийде, і мене не зможуть знайти. І тоді я позбудуся необхідності виконувати розпорядження татка. Я ненавиджу палац, батька і свій статус наслідного принца.

І мене б не знайшли, якби я не вийшов на поклик матері. Тож наступного разу я буду розумнішим.

Я довірився та отримав… Більше я нікому не буду довіряти…

Упираюся щосили, але мама тягне мене за повідець, і ми спускаємося з гори в долину, де вона передає мене палацовим стражам. Я гарчу і клацаю зубами, але мені не впоратися із чотирма охоронцями й мене замикають у транспортувальну клітку. Опинившись у клітці, я вкотре обіцяю собі, що одного разу мені дасться втекти назавжди, і ніхто не зможе мене зупинити.

Ненавиджу політ у клітці! Гірше може бути тільки якщо нестимуть у лапах. Зітхаю і намагаюся прилаштувати своє крило, але тут тісно, тож витягнути його неможливо, а при згинанні я відчуваю страшний біль. Намагаюся не скиглити. Знаю, що батько цього не любить і якщо вартові повідомлять королю про мою неналежну поведінку, на мене чекає додаткове покарання. Стискаю щелепи, намагаючись не видавати жодного звуку.

Після недовгого польоту ми приземляємося в палаці, і мене, не виймаючи з клітки, відносять до мого вольєру. Мені ще не належить кімната в палаці, і я живу на задньому дворі. Тут у мене є міцний вольєр і невелике приміщення для сну. Зазвичай мені дозволяють гуляти по двору й навіть ненадовго заходити в палац, але тільки коли батько викликає до себе. Мої вчителі приходять до мене самі. Драконяткові, нехай навіть він наслідний принц, не годиться бродити по палацу.

Вартові заносять мене у вольєр і відкривають клітку, даючи змогу самому вибиратися з неї. Тихо скиглячи, п’ячуся задом, бо розвернутися всередині немає жодної можливості. Виповзаю, чіпляючись крилом за прути. Це боляче, але я не хочу, щоб хтось дізнався про мою травму. Я поки що не думаю про те, як виправити крило. Мені треба поїсти й відпочити.

Я з надією дивлюся на двері вольєра, але вартові не забувають закрити мене на замок. Зітхаю і шкандибаю до своєї кімнати. Тут уже насипана свіжа підстилка, стоїть миска з м’ясом і свіжа вода. Карігал – мій доглядач – добре виконує свою роботу.

Трохи поївши, я намагаюся влягтися спати. Мені треба відновити сили. Але крило так болить, що я не можу заснути. Тихенько скиглю, знаючи, що вночі в цю частину двору ніхто не заходить. Та й удень крім мого доглядача тут майже нікого не буває.

Біль стає нестерпним, але я лежу, зціпивши щелепи й намагаючись не дуже голосно жалітися на свою долю.

– Гей, чого скиглиш? – чую голос Дігана, сина Прайта з Роду Червоних Драконів  – начальника королівських вартових. Він теж ще не обертався, але народився в людській іпостасі. Я знаю, що він, як і інші діти, заздрить мені, точніше моєму вмінню літати.

Тихо, але беззлобно гарчу на нього. Він мій єдиний друг у палаці, і коли я не замкнений, ми часто граємо разом. А ще в нас одні вчителі. І часто уроки проходять одночасно. Я, звісно, не можу писати, але читати вже вмію, хоча ніхто про це не знає. Вчителі, та й Діган теж, тільки посміюються, коли я вожу очима по рядках книжки й перегортаю язиком сторінки.

Діган не може відчинити вольєр, охоронці зачинили мене на замок і забрали ключ, але я підходжу до решітки зі свого боку, а друг сідає зовні.

– Що з твоїм крилом?

«Хоч хтось помітив!» – подумки зітхаю я.

– Упс! Я тебе чую!

«Чесно?» – дивуюся я. Я ще ні з ким не «розмовляв» крім батьків. Але це буває рідко. Тато зазвичай тільки наказує і сварить мене, а мати… мати намагається не злити батька й робить усе, що він скаже.

– Ну, так!

«Круто!»

«А ти мене чуєш?» – подумки запитує мене Діган.

«І я чую. Напевно, ти вже готовий обернутися!»

«Зараз спробую…» – відповідає друг і приймає звірину іпостась, незграбно розправляючи крила.

«Ух ти! У тебе вийшло! Коли вже я зможу обертатися?» – з неприхованою заздрістю кажу я.

«Я старший», – відповідає Діган.

«Побіжиш хвалитися батькові?»

– Ні. Він хоче мене традиційно зі скелі скинути. Не буду його засмучувати! – сміється Діган, повернувшись у людську форму.

І я теж намагаюся сміятися, забувши про хворе крило. І раптом починаю скиглити через різкий біль.

– То що з твоїм крилом? – занепокоєно запитує друг.

«Зламав… І воно неправильно зрослося…»

Діган уважно роздивляє мене, мацаючи кістки.

– Так, уже зрослося. Напевно, страшенно болить?