Розділ 12

Тея

Знайомство з королевою Ксі та Карадою, дружиною принца Раяна, покращило мій настрій, і мені навіть трохи стало шкода, коли батько сказав, що нам час повертатися додому. Ми тепло попрощалися, і я взяла з Ксі обіцянку, що вони з королем Ерданом обов’язково відвідають Озерний Край.

Коли я прощалася з принцом Раяном, мене знову боляче кольнуло в серці думкою про Барта. Де він, що з ним? Барт – дезертир… Вкотре повторюю про себе, що це неможливо.

Треба якнайшвидше потрапити до столиці! Можливо, там на мене вже чекає лист від Гріта??

Дорога додому в екіпажі зайняла набагато більше часу, ніж політ у Дикі Землі. Нам довелося перетнути гірський хребет, який розділяє наші країни. Шлях, що дракон долає за дві години, для екіпажу розтягнувся на два дні. Готелів дорогою не було, тож ми переночували просто в горах.

– От і вилазка на природу, про яку ти давно мене просила, дочко, – сміється батько, і я разом із ним.

– Пікнік, та ще й у горах! Коли б ми ще зібралися, тату?

Річ у тому, що на території Озерного Краю немає гір. Я із цікавістю розглядаю високі скелі та глибокі ущелини, які трапляються в нас на заваді. Незвична природа, швидкі річки, точніше – гірські потоки, що з ревом мчать повз. Усе це заворожує своєю красою та небезпекою. Тепер я розумію Барта, коли він захоплено розповідав про Дикі Землі та не хотів покидати їх.

Щойно я згадала про коханого, мені знову стало сумно. Дорога додому, що затяглася, уже втомила мене. До того ж я сподіваюся, що в столиці на мене чекає лист від наставника Барта, і я знову, і знову кваплю візника, щоб швидше потрапити додому!

Барт

Прислухаюся до розмови драконів, які щойно приземлилися біля нас. Одного з них я впізнаю, це старший конвою – Арт. Другий голос мені не знайомий.

– Скільки ти привіз сьогодні, Арте? – запитує незнайомець у нашого конвоїра.

– Трьох.

– Усього трьох?? Це мало! Ми ж домовлялися не менше десяти на місяць!

– Та де я тобі більше візьму, Кролю?! Третій і так випадково підвернувся. Слава Богам, почули мої молитви!

– Ти повинен мені цього місяця ще сімох, – гарчить той, кого Арт назвав Кролем.

– Забери коней! Це чудова четвірка! Молоді, тільки отримали. Це краще, ніж семеро каторжан, погодься.

– Гаразд, я заберу їх і вважай, що за цей місяць ти розрахувався. Але наступного чекаю десятку, як і домовлялися! Борги треба віддавати!

– Тож домовились! Забирай коней, а ми зіткнемо екіпаж з урвища.

– Оформиш як завжди – убиті під час спроби втечі?

– Так, а цього разу через цих гадів ще й коней «втратимо». Злякавшись, понесли та впали в прірву, бідні тварини! – Арт і Кроль сміються, і їм вторять інші. Одна зграя, схоже.

Очманіти! Так у них тут усе на потік поставлено! Зважаючи на все, нас тупо продали або забрали за борги. І тепер взагалі не відомо, куди ми потрапимо.

Двері екіпажу відчиняються, і нас грубо витягують назовні. Журюсь від яскравого сонця і не відразу розумію, що робити та куди йти. Пінок у спину спрямовує мене в потрібну сторону, але, не втримавшись на ногах, я падаю на землю. Як тільки очі трохи звикають до світла, я озираюсь на всі боки. Ніякого засобу пересування крім нашого екіпажу не бачу. І погані передчуття опановують мною. Здається, знову доведеться мандрувати в лапах дракона.

– Цей напівживий! Арте, ти намагаєшся мені здохляка підсунути?

Старший конвою наказує мене підняти.

– Не кип’ятись, Кролю, він молодий і міцний. Пом’ятий трохи, але хіба це проблема? Зачиниш його в клітці, даси регенерувати та буде як новенький!

Подумки вию. Здається, я влип.

– Ось ще! Витрачатиму на нього час! Почне працювати, як і всі. А якщо здохне першого місяця – компенсуєш мені.

– Але…

– Я закінчив. Чекаю на тебе через місяць тут же. До зустрічі, Арте. Не примушуй мене пошкодувати, що я не звернув тобі шию одразу, ще тоді, коли спіймав біля сейфа у своєму кабінеті.

Я бачу, як обрізають упряж коней і стикають екіпаж з урвища. Четверо людей Кроля сідають верхи, решта обертається і злітає. Наш конвой відлітає, а мене та моїх товаришів по нещастю, підхоплюють лапами та несуть у невідомість.

Ердан

– Куди відправили засуджених? – вкотре гарчу на колишнього начгара. Розжалуваний мною офіцер чи то в шоці, чи вирішив на зло мені мовчати, але відповіді від нього я домогтися не можу.

Рятує ситуацію ад’ютант, послужливо підсовуючи мені якийсь папірець.

– Ось.

– Що це?

– Адреса, куди відправили дезертирів. У нас договір із цією конторою, засуджених, ми відправляємо їм для будівництва укріплень.

Я дивуюсь, бо за податковим кодом бачу, що це не держструктура.

– Це ж приватна організація?

– Так. Звичайно!

Я нічого не розумію.