Розділ 3

Тея

– Дочко, ти якась сумна, відколи ми повернулися до столиці, я тебе не впізнаю! Переживаєш за свого знайду? Може, заберемо його до палацу? – запитує мене батько через тиждень після нашого повернення до столиці, не витримуючи мого сумного вигляду.

О! З якою радістю я зробила б це!! Ось тільки мій «знайда», як його називає тато, зовсім не маленьке кошеня, як зазвичай. Але я хапаюся за пропозицію батька, як потопельник за соломинку.

– Чи можна забрати його, так? – навряд чи мені вдасться вмовити Барта полетіти зі мною, але, може, вийде хоча б просто зустрітися з ним! Або дізнатися в його друзів, що з ним усе гаразд і куди його відправлять служити.

– Та забирай уже! Я і так для нагляду за твоєю живністю спеціальну людину найняв. Тож одним більше, одним менше, уже не принципово. Візьми охорону та лети за своєю знайдою! Тільки не ходи, будь ласка, з таким нещасним виглядом, не можу тебе бачити такою.

Верещу від захоплення, обіймаю і цілую батька, і вибігаю з його кабінету.

– Транк, – звертаюся до начальника охорони, – мені треба злітати на кілька днів до нашої східної резиденції. Тато дозволив!

Того ж дня вилітаю із чотирма гвардійцями в бік кордону з Дикими Землями та на підльоті до місця призначення розумію, що в мені щось змінилося. Відмахуюсь від тривожних дзвіночків і думаю тільки про те, як позбутися на пару годин від охорони та непомітно від гвардійців перетнути Чорту і знайти Барта.

Барт

Наша школа знаходиться практично на самому кордоні з Озерним краєм. Невелика, але швидка річка Чорта, стікає з Помаранчевих гір і мчить швидким потоком на Південь, відокремлюючи Дикі Землі від західного сусіда королівства – Озерного Краю. Нею проходить кордон між нашими державами, звідси й назва річки – Чорта.

Саме там рік тому я познайомився з Теєю. Як вона, дочка одного з високопоставлених підданих Повелителя Озерного Краю, опинилася в Диких Землях, це окрема історія!

Ми, хлопчаки з військової школи, іноді хлюпалися в річці, хоча це було категорично заборонено, але жодні заборони та покарання не могли нас зупинити!

Поборсатися у швидкому потоці, полоскотати собі нерви, борючись із бочками, що затягують під воду – іноді це була в нас єдина розвага. Але, навіть нам вистачало мізків (точніше нам їх вправили свого часу), щоб не лізти у воду після дощу. Води Чорти ставали смертельно небезпечними, наситившись із гірських потоків. У такі дні, коли видавалася вільна хвилинка, я просто сидів на березі та милувався дикою водною стихією, спостерігаючи, як річка легко проносить перед нами величезні валуни.

Й одного разу, замість величезного каменю, повз мене промайнуло дівчисько!

Захлинаючись у воді, вона не могла покликати на допомогу, але я побачив її очі. У них не було страху, тільки безмовне прохання. Не замислюючись про наслідки, я кинувся у воду й кількома потужними гребками наздогнав її в бурхливому потоці та схопив за комір.

Це було не просто безглуздо й небезпечно, це було смертельно небезпечно. Трохи далі річка скидалася вниз величезним водоспадом, розбиваючись приблизно посередині об величезний виступ і єдиний спосіб врятуватися – це обернутися в момент початку падіння вниз.

Номер не для слабаків, тому що злетіти в бурхливому потоці води дуже складно, та й часу всього кілька секунд. Але ж у мене вийшло! Я багато разів подумки робив це, але не наважувався випробувати наяву. Я вихопив дівчину з бурливого потоку і злетів у повітря в останній момент, ледь не зачепившись за скелю. Приземлившись на нашому березі, обернувся і почав обмацувати свою здобич, перевіряючи, чи немає пошкоджень, забувши, що переді мною дівчина та одразу отримав ляпас.

– Ой. Я не хотіла, воно саме вийшло! – тут же попросила вибачення вона, закусивши губку. – Дякую, що врятував мене!

– Немає за що. Ваша вдячність, судячи з усього, не має меж, – кажу я, гарчачи та потираючи щоку, що горить.

– А ти руки при собі тримай! – шипить на мене у відповідь це мокре створення.

– Ти що взагалі у воді робила? – відвівши погляд від намоклої сукні, що щільно обліпила опуклості дівочого тіла, переводжу розмову на іншу тему.

– Оленятко з води витягала! – гордо піднявши підборіддя, повідомляє мені, я від сміху мало не падаю в траву.

– Оленятко? Витягала? З води? Рятівниця-невдаха! Ти хоч плавати вмієш? Оленятко? – від сміху мене починає мучити гикавка, але в цей момент моє «оленя» частково обертається і гарчить, і я від несподіванки перестаю гикати, от тільки… починаю заїкатися.

– Т-ти це ч-чого??

– О, допомогло! Мені няня завжди казала, що переляк від гикавки допомагає!

– А вона не казала, чим з-заїкання лікувати? – гарчу я. Некрилаті Боги! Вона вирішила, що налякала мене! Озираюся на всі боки, чи не чув хтось цього марення мокрої курки, мене ж до кінця навчання дражнити будуть! Але, Слава Богам, нікого поряд немає.

– Не казала, але ти помовч просто.

– І що допоможе?

– Навряд, але ніхто не почує, як ти заїкаєшся, отже, проблему вирішено!

Я здивовано роззявляю рота від такої логіки, хоча, маю визнати, щось у цьому є.