Глава 65

Через вісім років…

Здавалося, що минуло ціле життя. Віранія більше не була похмурим холодним королівством, затиснутим у лещата страху. Тепер це був край, де в небі щоранку можна було побачити крила дракониць, а на вулицях міст — жінок у воїнських обладунках, що йшли поруч із чоловіками.

Я стояла на високому балконі палацу, підставивши обличчя теплому осінньому вітру. Мої руки мимоволі опустилися на живіт, який уже помітно округлився під важкою шовковою сукнею. Ця дитина всередині мене була іншою — вона не випалювала мене зсередини, як Аріон, а дарувала дивний, ніжний спокій, наче всередині мене розквітав цілий сад.

— Мамо! Дивись, як я можу!

Я усміхнулася, почувши дзвінкий голос, що лунав звідкись із небес. Над внутрішнім двором палацу стрімко пікірував невеликий смарагдовий дракон. Його луска виблискувала на сонці, наче розсип коштовних каменів, а рухи були вже напрочуд точними та впевненими.

Аріон. У свої вісім років він уже був справжнім господарем неба.

Він зробив круте піке, ледь не зачепивши крилом верхівку старої вежі, і плавно опустився на терасу прямо біля моїх ніг. За мить замість дракона переді мною стояв захеканий хлопчик із розпатланим темним волоссям і яскравими золотистими очима, в яких танцювали іскорки азарту.

— Ти бачила? Я тримав потік вітру без жодного помаху цілу хвилину! — він підбіг і обережно, пам’ятаючи про мою вагітність, притулився до мого боку.

— Бачила, маленький розбишако, — я погладила його по вологому чолі. — Твій батько каже, що ти вже літаєш краще, ніж він у твоєму віці.

— Бо в нього не було такої вчительки, як ти, — пролунав низький, оксамитовий голос.

Крейн вийшов із тіні галереї. Роки лише додали йому величі. Шрами на обличчі стали частиною його мудрості, а в очах, коли він дивився на нас, завжди жевріло тепле, незгасне світло. Він підійшов і обійняв нас обох, поклавши велику долоню поверх моїх рук на моєму животі.

— Як вона? — тихо запитав він, схилившись до мого вуха. — Сьогодні знову штовхається?

— Вона? — я підняла брову, всміхаючись. — Ти так впевнений, що це буде дівчинка?

— Я відчуваю це, Наю, — Крейн притиснув мене до себе міцніше. — Я відчуваю силу, яка готується прийти у цей світ. Наша маленька принцеса буде такою ж несамовитою, як і її мати.

Аріон поглянув на мій живіт із серйозністю дорослого воїна. 

— Я навчу її літати, — пообіцяв маленький принц, діловито поклавши руки на боки. — І ніхто ніколи не посміє її образити, бо в неї буде особистий охоронець.

Ми стояли там, у променях призахідного сонця — перша сім’я нової ери. За нашими спинами простягалася вільна Віранія, де дракони більше не були легендами, а жінки — лише тінню своїх чоловіків. Десь далеко на півдні Френц надсилав нам листи про далекі береги, а в стінах палацу Кала із задоволенням  няньчила маленького принца.

Я знала, що попереду ще будуть виклики. Життя ніколи не буває ідеальним. Але тепер, тримаючи за руку свого Крилатика і відчуваючи нове життя всередині, я більше не боялася. Бо вогонь, який ми запалили разом, тепер зігрівав цілий світ.

— Ходімо всередину, — сказав Крейн, цілуючи мене в маківку. — Нас чекає вечеря і, мабуть, чергова казка про «Білу королеву», яку Аріон вимагатиме розповісти перед сном.

— Це не казка, тату, — серйозно зауважив Аріон, крокуючи поруч. — Це історія про те, як ми стали вільними.

І ми пішли до палацу, залишаючи небо золотим орлам та останнім променям сонця, що освітлювало шлях у майбутнє.

***

Віранія гула, наче розбурханий вулик, але цей гул не мав нічого спільного з тривогою. Це була пісня життя. Вулиці столиці були заповнені довгими столами, за якими канарці в хутряних накидках ділили хліб із віранійцями в шовкових туніках. Сьогодні був День Єднання — восьма річниця того дня, коли король повернув королеву зі своїм сином додому із далеких гір.

Я стояла біля вікна своїх покоїв, спостерігаючи за тим, як сонце повільно піднімається над дахами. Мій живіт був уже важким, і дитина всередині заспокоїлася, ніби теж прислухалася до святкового гомону.

До кімнати тихо увійшла Кала. Вона стала дорослішою, пишнішою в порівнянні зі мною — моя драконяча кров дозволяла підтримувала моє життя. Щоразу, коли я дивилася на свою служницю, відчувала влячність за врятоване життя. Кала несла срібний піднос із відваром трав.

— Ваша Величносте, ви знову стоїте на ногах занадто довго, — м’яко пожурила вона, ставлячи чашу на стіл. — Дитина вимагає спокою, а не державних турбот.

Я всміхнулася, обертаючись до неї.

— Кало, ти ж знаєш, я не можу всидіти, коли все місто співає. Дивись, скільки людей приїхало з далеких селищ. Вони більше не бояться подорожувати.

Кала підійшла ближче, поправляючи поділ моєї сукні. 

— Це ваша заслуга, Наю. Ваша і короля. Коли я була юною, то й подумати не могла, що жінка з Канару буде приймати парад віранійського війська.

Я взяла її за руки. Вони були теплими й мозолистими. Скільки разів я вмовляла служницю працювати менше, але вона не слухалася.

 — Без тебе, Кало, цей парад приймав би Смарл або його кати. Ти — серце цього союзу.