Глава 64

Минуло всього кілька днів після коронації, але палац уже жив за новими ритмами. Скрізь кипіла робота, коридорами розносилися голоси радників та дзвін інструментів майстрів, що відновлювали поруйновані стіни. Але в моїх думках, поміж державними справами та турботою про Аріона, постійно виринав один спогад. Образ Френца в ту темну ніч, коли я перебувала в цьому палаці як наречена, а він — принцом, що мріяв про втечу.

Я знайшла його в одному з віддалених садів палацу. Він стояв біля високої ялини, дивлячись на сніг, який вкрив голки, і в його образі було щось аж занадто меланхолійне. Він почув мої кроки й обернувся. Погляд його був прямим, без колишньої лукавості.

— Ваша Величносте, — він злегка вклонився, але в його очах я прочитала німе запитання. — Вирішили прогулятися зимовим садом?

Я підійшла ближче, зупинившись біля мармурового парапету. 

— Я прийшла повернути борг, Френце. Я не забула нашу розмову.

Він завмер. Його обличчя на мить проясніло, очі загорілися. Френц зробив невеликий ковток із келиха, який тримав у руці, і його голос став тихішим.

— Ти пам’ятаєш... Батьківщина моєї матері. Далекий південь. Землі, де круглий рік сонце гріє землю.

— Ти сказав, що ніколи не почувався тут своїм, — промовила я, дивлячись йому в очі. — І я бачу, що перемога не змінила цього. Віранія для тебе — лише в’язниця з золотими гратами.

Френц скривився, наче від зубного болю. 

— Це місце пахне кров’ю та інтригами мого батька. Кожен камінь тут нагадує мені про те, ким я мав стати за його задумом. Я не хочу бути королем, Наю. І не хочу бути тінню за троном Крейна. Я хочу знайти власний шлях.

Я кивнула. Тоді, ще до весілля, я була впевнена, що не зможу виконати обіцянку. Тепер же світ лежав біля моїх ніг.

Того ж вечора, коли Аріон заснув, а Крейн нарешті відклав убік звіти про відновлення Канару, я підійшла до нього. Він сидів біля каміна, втомлено потираючи скроні. Я сіла поруч і накрила його руку своєю.

— Крейне, нам потрібно поговорити про твого брата.

Він підняв на мене погляд, у якому промайнула тінь напруги. Стосунки з Френцом усе ще залишалися для нього складною темою. 

— Він добре бився, Нає. І він допоміг Калі врятувати мене. Я вдячний йому, але не впевнений, що він хоче залишатися в моїй Раді.

— Він і не хоче, — м’яко відповіла я. — Він хоче піти.

Я розповіла йому все. Про таємну розмову в спальні, про мрію Френца побачити південні землі матері, про його огиду до віранійських інтриг. Я розповіла про те, як він допоміг мені, коли я була у відчаї, взявши з мене лише одну обіцянку — свободу.

Крейн довго мовчав, дивлячись на язики полум’я. Його профіль здавався вирізьбленим із каменю. 

— Він просить волю? — нарешті запитав він. — Це означає, що він ніколи не повернеться, ти це розумієш?

— Саме цього він і прагне. Свободи від минулого. Можливості почати все з чистого аркуша там, де його не знають як сина короля чи «невдалого» принца.

Крейн зітхнув, і я відчула, як напруга покидає його тіло. 

— Якщо це твоя обіцянка — я її виконаю. Френц заслужив свій шанс. Можливо, там, на півдні, він знайде те, що ми знайшли тут у горах.

Король накрив мою руку своєю і погладив мої пальці. Я знала, що можу довірити йому все на світі.