Глава 61

Я летів, не відчуваючи крил. Кожен помах відгукувався болем у поранених грудях, але магія каменя, що раптово прокинулася, діяла як найсильніше зілля. Я відчував цей пульс — нерівний, частий, наче хтось судомно стискав моє серце в долоні.

«Жива... Жива!» — стукало в скронях.

Поклик вів мене все далі й далі на південь, ближче до моря. Коли попереду замигтіли вогні невеликого селища, я відчув дивну тривогу. Чому вона там? Чому серед людей, яких ми так уникали?

Я приземлився на околиці, здіймаючи куряву на спорожнілій вулиці. Обернувся на людину миттєво, навіть не чекаючи, поки вщухне тремтіти повітря від перетворення. Босий, у закривавленій сорочці, я майже біг туди, куди вказувала магія — до невеликої, приземкуватої хатини на краю села.

І вже майже біля порога зрозумів, що це той самий дім. Той, у якому Ная викрадала ковдру й одяг.

Я штовхнув двері, готовий вимовити її ім’я, готовий впасти на коліна...

— Наю! — хрипко вигукнув я.

Але в кімнаті не було моєї королеви. За дерев’яним столом сиділа жінка, яка з переляком притисла руки до грудей, а на підлозі, у промені сонячного світла, гралося мале дитя — хлоп’я років чотирьох. І він тримав у руках камінь. Мій зелений камінь.

Хлопчик стискав його крихітними пальцями, розглядаючи, як іскриться всередині магічне світло. Він знову міцно затиснув його в кулаці — і саме в цей момент моє серце здригнулося від того самого «поклику».

Світ навколо мене посірів. Це була всього лише дитина, яка випадково знайшла мою частинку і гралася з нею, як з блискучим склом.

— Хто ти такий? — тремтячим голосом запитала жінка, підводячись. Вона впізнала мене не одразу, але в її очах промайнула тінь спогаду.

Я зробив крок до дитини й обережно забрав камінь. Він був теплим від її рук, але мертвим для моєї душі.

— Де вона? — мій голос звучав сухо, майже глухо. — Жінка, яка залишила тут цей камінь.

Господиня зітхнула, і страх у її погляді змінився на жаль. 

— Вона прилетіла сюди ввечері, кілька місяців тому. Вмирала від болю. Я допомогла їй... я прийняла в неї дитину. Хлопчик, синку. Прекрасний, як саме небо.

Моє дихання перехопило. Син. У мене є син.

— Вона пішла на світанку, — продовжувала жінка. — Втекла, як зляканий звір, щойно розплющила очі. Мабуть, забула цей камінець у ковдрах, я заховала його в скриню, від гріха подалі... А син, бач, знайшов. Він викликав тебе, так?

Я стиснув камінь у руці так сильно, що краї врізалися в шкіру. Помилка. Це була лише жорстока помилка магії. Але в цій помилці була істина.

— Вона втекла, — повторив я про себе.

Я знав свою Наю. Розумів її страх перед світом, який завдав їй стільки болю. Вона не пішла б до людей, не шукала б допомоги у ворогів. Вона повернулася б до єдиного місця, де почувалася захищеною. Туди, де ми були щасливі.

Я подивився на жінку, вдячно кивнув і, не гаючи ні секунди, вибіг із хатини.

Тепер мені не потрібен був камінь, щоб відчувати напрямок. Я знав шлях.

«Печера», — прошепотів я, і моє тіло знову почало змінюватися, готуючись до останнього польоту. — «Ти чекаєш мене там».