Глава 60

Настав день виступу. Маленьке військо, озброєне старими мечами та люттю, готувалося виходити. Кала, яка стала нашим янголом-охоронцем у тунелях і лісах, мала залишатися тут — у безпеці, чекаючи на вісників. Вона підійшла до мене, коли я вже перевіряв спорядження.

Вона схопила мою велику долоню своїми маленькими руками, і я відчув, як вони тремтять. У її очах я побачив таку глибоку, всеосяжну тугу, якої не було навіть тоді, коли ми ховалися під обстрілами. Вона не боялася за свою країну чи своє життя — вона боялася за ту, кого любила понад усе.

— Обіцяйте мені, Ваша високосте, — прошепотіла вона, заглядаючи мені в саму душу. — Ви тепер лідер... але обіцяйте, що знайдете мою принцесу. Знайдіть Наю і приведіть її додому.

Я стиснув її пальці, відчуваючи, як серце знову здригнулося від того самого, нестерпного мовчання зеленого каменю. Моя магія все ще була німою, я не відчував її присутності в просторі, і це було гірше за будь-яку фізичну рану. Я не знав, де вона, чи поранена вона, чи вистачає їй сил боротися за  своє життя.

— Я обіцяю, Кало, — мій голос звучав твердо й рішучо. — Я знайду її, навіть якщо мені доведеться облетіти весь світ на власних зламаних крилах і перевернути кожну скелю в цьому королівстві. Я поверну її додому, чого б мені це не коштувало.

Я розвернувся і пішов до людей, що чекали на мій наказ. Я знав, що спочатку ми заберемо Канар. Потім ми звільнимо Віранію. Але в кожній битві, за кожним помахом меча я шукатиму лише один силует. Лише одні очі. Наю.

***

Повітря в тронній залі було густим від диму та запаху заліза. Мої легені горіли, а серце гупало в грудях, як важкий молот об ковадло. Я зробив крок уперед, важко дихаючи. Сорочка на мені перетворилася на криваве лахміття, роздерта від плеча до пояса, а глибокий поріз на грудях пік так, наче туди залили розплавлений свинець. Але я не відчував болю. Тільки порожнечу, яку мала заповнити остання смерть.

Король Смарл, той, хто приніс темряву Даарсу на наші землі, стояв переді мною на колінах. Його колись велична постава зламалася під вагою поразки. Зі скроні правителя стікала тонка цівка крові, гублячись у посивілій бороді, а здоровою рукою він судомно стискав поранене плече, намагаючись зупинити кров, яка юшила безперстанку.

Я підняв меч. Холодна сталь завмерла біля його горла, змушуючи Смарла закинути голову назад.

— Подивися на мене, — прохрипів я голосом дракона. Ворог звів на мене погляд, сповнений божевільною ненавистю. — Ти підступно напав на нас і наших союзників у найслабший момент, коли всі святкували велику подію. Ти убив десятки тисяч моїх людей. Ти думав, що пам’ять коротша за твій меч? Ні. Кожен, кого ти забрав, стоїть зараз за моєю спиною. 

Я почав виголошувати їхні імена, і кожне слово падало на підлогу зали, наче удар дзвона:

— За генерала Елріка, якого ти стратив на очах у дружини. За маршала Торна, якого ти підступно вбив уві сні. За мою мачуху, яка благала зберегти її життя й життя її ненародженої дитини, про яку ми дізналися уже після її жорстокої смерті. За мого батька, якому нещадно відтяли голову й повісили її на воротах нашого замку. За короля Канару, який загинув, стоячи пліч-о-пліч з моїм батьком. За тисячі віранійців, які мали б прожити довге й щасливе життя. За кожне спалене село... за кожну дитину...

Я вдихнув, готуючись вимовити останнє ім'я. Те, що було моїм особистим пеклом. Те, що я беріг для фінального удару меча.

— За мою прекрасну дру... — почав я, але голос обірвався.

Раптом світ навколо мене зник. У ту саму мить, коли губи мали вимовити її ім’я, у моїх грудях вибухнуло світло. Мертвий, холодний місяцями зелений камінь раптом ожив. Я відчув це самою суттю дракона: десь там, за сотні миль, хтось з силою, розпачем і любов’ю стиснув камінець у долоні. Це був крик душі, який прошив простір і вдарив прямо в моє серце.

Я завмер. Меч у моїй руці ледь помітно здригнувся. Очі розширилися, а погляд став скляним, спрямованим кудись крізь Смарла, туди, звідки йшло світло. Вона жива. Вона кличе мене.

Смарл, відчувши мою хвилинну слабкість, побачив у цьому свій останній шанс. Його очі спалахнули хижим вогнем. З диким звірячим гарчанням він вихопив прихований кинджал з-за халяви чобота і кинувся вперед, цілячи мені прямо в горло.

Я був занадто далеко у своїх думках, щоб зреагувати вчасно. Але сталь зупинилася за сантиметр від моєї шкіри.

Збоку метнулася тінь. Блиск меча, короткий свист розсіченого повітря — і голова Смарла закинулася назад від смертельного удару. Френц, який весь цей час тримав під контролем вхід у залу, встиг раніше. Його клинок пробив груди короля Даарсу за мить до того, як я мав померти.

Смарл обм’як і важко повалився на кам’яні плити, випускаючи останній подих.

Френц опустив меч і важко дихаючи подивився на мене. 

— Крейне! Ти що, заснув? — вигукнув він, витираючи піт з чола. — Він ледь не відправив тебе до пекла!

Я повільно опустив свій меч, рука все ще тремтіла. Я не дивився на вбитого ворога. Я притис долоню до грудей, туди, де під роздертою сорочкою все ще пульсувало відлуння того далекого поклику.

— Вона жива, Френце, — прошепотів я, і на моєму обличчі, вмитому кров’ю та пилом, уперше за довгий час з’явилася посмішка. — Вона щойно торкнулася мене. Ми закінчили тут. Тепер я повертаюся за нею.