Глава 59

Крейн

Рік тому…

Коли я впав, світ розлетівся на тисячі гострих уламків, і останнє, що я пам’ятав — це металевий запах крові та нестерпний крик Наї, який лунав десь звіддаля.

Я не мав вижити, я змирився з тим, що більше ніколи її не побачу, не обійму й не зможу побачити її ніжний погляд. Рятівна темнота огортала мене, але чиїсь сильні руки вчепилися за закривавлену сорочку й потягнули геть від відкритого простору, де все ще панував хаос битви. 

Заледве розплющивши очі, я одразу впізнав її. Це була Кала, вірна служниця Наї. Її обличчя було сірим від пилу, а очі — застиглими від жаху. Я ледь зміг підняти тремтячу руку, вказуючи їй на виступ у кладці — вхід до тунелів. 

— Тікай, тут прохід… — хотів сказати, щоб вона бігла, щоб рятувала своє життя, поки вороги не вбили її, але закашлявся. 

Ця жінка виявилася впертішою за саму смерть: вона зчепила зуби і затягла мен в холодну пащу підземелля. Там, в темряві й холоді я гадав, що це мої останні години життя, але ні. 

Тендітна на перший погляд служниця оглянула мої рани й поставила вирок: 

— Поранення серйозне, але не смертельне.

Я навіть не встиг нічого відповісти, як вона зникла, кинувши впевнене «Скоро повернуся».  

Служниця повернулася за годину — з мазями, травами й чистою тканиною. Я навіть не запитував, як вона це зробила — пройшла повз ворогів і зібрала ці дорогоцінні скарби — просто дозволив, зціпивши зуби, витягти із себе стріли й зупинити кровотечу. 

Саме тоді нас знайшов Френц. Його розкішний одяг перетворився на лахміття, а в погляді більше не було тієї зарозумілості, яку я так ненавідів. Він був наляканий і загнаний, як і ми.

Наступні кілька днів злилися в один нескінченний кошмар. Ми ховалися в потаємних тунелях, де повітря було застояним і пахло віковою вологою. Кала обробляла мої рани якимись травами, а Френц допомагав їй тримати мене, коли я здригався від гарячки. У тих тунелях ми знову стали братами, що чіплялися за залишки життя.

Та найгірше було не це. Не жахливий біль і не страх, що нас от-от знайдуть, а те, що зелений камінь, який я подарував Наї, мовчав. Я намагався докликатися до неї крізь магію, просив камінь дати бодай натяк, що вона дихає, що вона вціліла… Але зв’язку не було. Холодний відчай гриз мене зсередини: невже її більше немає? Невже я запізнився?

Френц знав ці проходи краще за будь-кого. Саме він вивів нас до прихованого виходу, який вів до лісу. Коли ми нарешті вибралися назовні, я не знав, куди йти. Я не мав жодних доказів, що вона жива. Камінь залишався холодним і мертвим у моїх спогадах, не даючи жодного відгуку. Світ навколо здавався порожнім, і я йшов навпомацки, ведений лише божевільною надією та болем, який відмовлявся вщухати.

Ми дісталися межі між Віранією та Канаром — туди, де ліси ставали настільки густими, що навіть денне світло заплутувалося в кронах прадавніх сосен. Там, у занедбаній мисливській хатині, стіни якої просякли запахом старої хвої та звіриних шкур, ми знайшли свій перший притулок. Це була дірява халупа, надійно прихована в ущелині, куди жоден кінний патруль загарбників не ризикнув би спуститися.

Перші тижні були для мене суцільним пеклом. Минув цілий місяць, перш ніж я зміг уперше самостійно звестися на ноги без допомоги. Кожен мій рух супроводжувався скреготом зубів: понівечене тіло, яке ще недавно було могутнім тілом дракона, тепер здавалося чужою, зламаною кліткою. Кожен крок відгукувався гострим, розпеченим болем у ребрах і хребті, наче в мені все ще застрягли уламки стріл, які мало не вбили мене. Але лють, що випікала груди, та нестерпна невідомість щодо долі Наї давали мені сили вставати з брудної підстилки знову і знову.

Поки мої рани повільно затягувалися під гіркими компресами Кали, до нашої схованки почали стікатися люди. Спочатку це були поодинокі тіні — виснажені віранійські воїни, які дивом вижили в бійнях. Потім з’явилися канарці: мисливці, стражники, звичайні селяни, які втратили все і тепер не мали нічого, крім ненависті до загарбників. Ми стали для них маяком у цій темряві.

Наші вечори минали за столом, що хитався під вагою старих, заплямованих воском і кров’ю карт. Ми з Френцом годинами схилялися над ними, обговорюючи план відплати. Я дивився на принца і бачив, як змінився цей чоловік: від пихи не лишилося й сліду, лише суха, холодна рішучість. 

Ми прагнули крові. Ми хотіли зібрати всіх, хто міг тримати меча, і йти прямо на Віранію — у саме серце ворожого лігва, щоб випалити загарбників з наших земель і помститися за кожну зруйновану сім’ю. Наші суперечки часто переходили на крик, ми були сп’янілі жаданням швидкої справедливості.

Але Кала, яка весь цей час мовчки сиділа в кутку, зашиваючи наше лахміття або готуючи черговий відвар, одного вечора просто підійшла до столу. Вона мовчки поклала свою суху, мозолисту руку на центр карти, де була позначена Віранія.

— Ви йдете на вірну смерть, — спокійно мовила вона, і цей спокійний голос змусив нас замовкнути миттєво. Вона кинула погляд на розстелену карту. — Віранія кишить ворожими гарнізонами. Вони чекають на таких, як ви. Вони нагодують землю вашою кров’ю ще до того, як ви побачите стіни столиці.

Я хотів заперечити, але Кала провела пальцем по карті в бік південного заходу. 

— Натомість Канар... Там ворогів значно менше. Вони вважають ці землі вже підкореними й тримають там лише невеликі загони для нагляду. Звільніть спершу його. Це буде легша перемога, яка дасть вам не просто землю, а й людей.