Глава 57

Крила ставали важчими з кожним помахом, а біль унизу живота ані на мить не відпускав, перетворившись на суцільний нестерпний жар. Свідомість туманилася, але в пам’яті виринув образ: те саме затишне селище біля на великій землі ,де колись ми з моїм Крилатиком крали ковдри та теплий одяг, щоб я не замерзла в його печері. Тоді я була лише наляканою дівчинкою, а він — моїм диким викрадачем.

Тепер я поверталася туди могутнім і величним звіром.

Я побачила знайомий схил і ту саму хатину. Сил триматися в повітрі більше не було — крила перестали тримати мене. Тож я просто рухнула вниз, здіймаючи хмару куряви та сухого листя прямо посеред двору. Земля здригнулася під моєю вагою.

Двері хатини з рипом відчинилися. На порорзі з’явилася та сама жінка. Вона застигла, вчепившись руками в одвірок, її обличчя зблідло, а очі наповнилися первісним жахом. Перед нею лежав величезний білий звір, чиє важке дихання обпалювало прив’ялу траву.

Я підвела голову, дивлячись на неї благальним поглядом. Новий напад болю розірвав мене зсередини, і я заревіла так, що зазвеніли шибки в хатині. Це був крик не хижака, а вмираючої від страху матері.

А потім я зробила те, чого поклялася більше ніколи не робити. Моя луска почала танути, крила втягнулися, а могутнє тіло стиснулося, повертаючи мені людську подобу. Новий напад болю змусив мене знову застогнати. Я обхопила руками живіт і спробувала встати, проте в мене нічого не вийшло.

Жінка на порозі охнула, впізнавши моє обличчя. 

— Ти... та сама дівчина... — прошепотіла вона, нарешті відмираючи.

— Допоможіть... — мій голос був ледь чутним хрипом. — Благаю, врятуйте мою дитину...

Вона не вагалася. Підбігла, підхопила мене під плечі, щось вигукуючи, і допомогла дістатися до хатини. Наступні години перетворилися на кривавий туман. Я відчувала гарячу воду, запах трав і сильні, мозолисті руки жінки, яка не давала мені піти в темряву. Біль був такий, ніби я знову обертаюся, але цього разу — вогнем.

Коли за вікном уже панувала глибока ніч, тишу розірвав тонкий, вимогливий крик. Перший крик нового життя.

Жінка, втомлена і забрьохана, піднесла мені згорток. Я крізь силу розплющила очі й побачила крихітне личко, облямоване темним пушком, і яскраві очі, які, здавалося, вже зараз відсвічували знайомим смарагдовим блиском.

— Це хлопчик, — промовила жінка геть буденно, навіть не підозрюючи, що допомогла народитися дитині з великим майбутнім.

— Принц Віранії, — прошепотіла я майже беззвучно, торкнувшись маленької щічки. — Наш син.

Сила, яка тримала мене весь цей час, раптово зникла. Полегшення було настільки стрімким, що темрява перед очима стала неминучою. Я відчула, як голова падає на подушку, і останнє, що я почула перед тим, як втратити свідомість, був спокійний голос жінки: «Спи, дика королево. Тепер ти в безпеці».

*

Свідомість поверталася повільно, наче я виринала з глибокої, темної води. Першим, що я відчула, було невагоме тепло біля мого боку. Я розплющила очі. Стеля хатини була низькою, завішеною пучками сухих трав, а в повітрі пахнуло молоком, воском і сушеними ягодами.

Поряд зі мною, загорнуте у м’яку полотняну ковдру, спало маля. Його дихання було ледь чутним, а маленьке обличчя здавалося витесаним з найтоншого мармуру. Я хотіла поворухнутися, але кожен м’яз відгукнувся тупим болем. Моя рука випадково торкнулася чогось холодного на ковдрі. Я перевела погляд.

Зелений камінець, який колись подарував мені Крейн.

Я завмерла, раптово опиняючись у теплих і безпечних спогадах. 

Камінь виблискував у тьмяному світлі ранку, наче застигла крапля його очей. Мабуть, жінка знайшла його в моїх речах і поклала поруч.

У горлі миттєво зріс колючий, гарячий комок. Біль від усвідомлення реальності був сильнішим за пологи. Крейна більше не було. Не було його низького голосу, його сильних рук, його підтримки й відданого кохання. Весь цей світ, уся ця боротьба тепер лежали лише на моїх плечах. Я була одна. Назавжди одна в цій пустці, яку люди називали життям.

Я закусила губу, щоб не закричати від розпачу. Сльози обпікали щоки, але я не дала собі права на слабкість. Тут, серед людей, я була вразливою. Вони бачили моє обличчя, вони знали мою таємницю. А дракони не мають бути вразливими.

— Ми не залишимося тут, — прошепотіла я дитині, і мій голос надломився.

Різким рухом, ігноруючи слабкість, я підхопила запеленаний згорток і притиснула до грудей. 

Я ще раз глянула на камінь і, заглушаючи біль ненавистю до моїх ворогів, вибігла надвір, залишаючи камінь в домі. Я не могла його забрати — це було занадто боляче — знати, що він не прилетить з іншого кінця світу, якщо я покличу його. 

Тож нехай ця річ буде подякою жінці, яка врятувала наші життя. Цей камінь, я впевнена, коштує немалих грошей. А мені він більше не потрібен — я й так тепер маю безцінну згадку про Крейна — нашого сина.

Ранковий прохолодний вітер ударив в обличчя, додаючи ясності розуму. Селище ще спало, лише де-не-де з димарів піднімався сизий дим. Я не озирнулася на хатину жінки, яка врятувала нам життя. Вдячність потонула в первісному інстинкті захисту.

Серце забилося частіше, вимагаючи сили. Я відчула, як вогонь знову закипає в жилах. Кілька секунд — і людська шкіра зникла під білою бронею. Я обережно, з неймовірною ніжністю, сховала згорток із дитиною в згині своєї масивної лапи, притискаючи до грудей, де луска була найтеплішою.