Глава 56

Золото вкрило мою долину раптово. Осінь прийшла тиха й тепла. Повітря стало вологішим, а з висоти пташиного лету було видно, як ліс перетворюється на яскравий килим.

Я лежала на розігрітому сонцем камінні перед входом у печеру. Моє нове тіло було величезним і важким, але водночас таким правильним. Біла, майже перламутрова, луска виблискувала на сонці, відбиваючи золоті іскри. Холоду вітру я більше не відчувала — моя шкіра стала непробивною бронею.

Лапа лежала там, де під шаром міцної луски билося маленьке серце. Несподівано я відчула поштовх. Такий сильний і чіткий, що мої ніздрі мимоволі випустили цівку гарячої пари.

— Ох, ти вже прокинулося, маля? — мій голос прозвучав низьким рокотом, що відлунював від скель. У відповідь дитя знову штовхнулося.

Я заплющила очі. Бути драконицею означало бачити світ інакше, але відчуття материнства було спільним для всіх істот. Я почувалася щасливою. Це дике, первісне щастя зовсім не потребувало людських слів. 

Але страх усе одно гриз мене зсередини: я почала забувати, як виглядав Крейн у людській подобі. Його обличчя стиралося з пам’яті, лишаючи по собі лише спогади про наші щасливі дні.

Я не хотіла, щоб він зник. Тому я почала розповідати.

— Твій тато був володарем цих небес, — тихим голосом прогуркотіла я, прихиливши голову до живота. — Швидший за вітер, сильніший за море. Він був вогнем, який міг спопелити ворога, але водночас зігрівав моє серце своїм коханням. Я завжди берегтиму спогади про Крейна. Завжди…

Я згадала, як він тримав мене в цій самій печері, і як його мовчання з часом стало для мене дорожчим за всі солодкі промови принців.

— Він врятував нас, — вела я далі, поки мій хвіст повільно міряв простір скелі. — Він навчив мене бути дикою, показав, що таке справжній політ. І ти теж будеш таким самим, моє дитя. Ти не будеш в’язнем у замку, а народишся тут, серед хмар, і твоє перше слово підхопить вітер. Твій батько дивиться на нас із зірок, і знає — ти будеш сильнішим за нас обох.

Дитина всередині заспокоїлася, вгріта моїм внутрішнім жаром. Я підвела голову і подивилася на горизонт. Десь там, далеко-далеко, люди продовжували свої дріб’язкові війни, а я стояла тут — остання зі свого роду, велика біла тінь на тлі сірих скель, що оберігала єдиний скарб, який мав значення.

— Але ти маєш знати головне, — мій голос став нижчим, перетворився на глухе, загрозливе гарчання, від якого завібрували стіни печери. — Ти не просто дитя гір. Ти — спадкоємець сили, яку вороги намагалися випалити дотла. Вони прийшли на землі Віранії зі сталлю та вогнем, вони думали, що розтоптали наш дім і знищили кожного, хто міг би чинити опір.

Я підвела голову, дивлячись у бік далекого горизонту, де колись процвітали величні міста, а тепер, можливо, панували загарбники. Біль від того, що сталося з Віранією, і лють за те, що вони зробили з Крейном, спалахнули в моїх грудях справжнім драконячим полум'ям.

— Ті, хто напав на нас, хто змусив твого батька битися до останнього подиху, вважають, що Канар і Віранія тепер належать їм. Вони святкують перемогу на руїнах нашого щастя. Але вони не врахували одного: дракони ніколи не забувають образи. 

Я знову опустила погляд на свій живіт, і мої зіниці звузилися, ставши гострими, як леза.

— Ми обов’язково повернемося, моє маленьке полум’я. Ми прийдемо до них як розплата. Ти побачиш, як їхня впевненість перетвориться на жах, коли небо над ними потемніє від наших крил. Кожна спалена хата, кожне втрачене життя і кожна мить нашої самотності в цій печері — вони заплатять за все. Але найбільше заплатять за твого батька. За те, що відібрали його у нас.

Моє серце пекло від болю. Він пекельного болю, який досі роздирав мене, наче в ту страшну ніч.

Маля знову штовхнулося — цього разу різко й сильно, ніби давало обітницю разом зі мною.

— Рости, міцній і плекай у собі цю лють, — прошепотіла я. — Одного дня ми з тобою вдвох постанемо перед нашими ворогами. І станемо відродженням Канару та Віранії. А наші вороги благатимуть про милосердя, стоячи перед нами на колінах.

Я спробувала підвестися. Величезні м’язи напружилися, готуючись до польоту, і я вже розправила крила, збираючись повернутися в глибину печери. Але щось було не так. 

Лише мить  я почувалася спантеличено, а тоді гострий, розпечений біль пронизав низ живота, наче всередині мене розірвалася вогняна стріла. Я скрикнула, але з горла вирвався лише хрипкий, болісний рик. Лапи підкосилися, і я важко осіла на каміння. Моє масивне тіло, що хвилину тому здавалося непробивною фортецею, раптом зрадило мене.

«Ні... ще рано...» — промайнуло в голові.

Біль накотився знову, ще потужнішою хвилею. Луска на животі напружилася, і я відчула, як дитина всередині бореться, намагаючись вийти на світ. Страх, холодний і липкий, паралізував мої думки. Я була одна. На тисячі миль навколо — лише скелі, вітер і привиди минулого. Я не знала, чи зможу вижити в цій кам’яній пустці без допомоги.

— Крейне... — покликала я, але відповіддю був лише свист осіннього вітру.

Самотність здавила горло дужче за будь-якого ворога. Я знала: якщо залишуся тут, у цій холодній печері, ми з дитиною можемо ніколи не побачити завтрашнього світанку. Мені потрібні люди. Потрібні чиїсь руки. Бодай хтось, що врятує життя останньому нащадку мого роду й майбутньому королю Віранії.