Глава 55

Минали тижні, що зливалися в один нескінченний потік сірого туману й гострого болю. Я жила за законами хижака: мої пазурі стали гострішими, мій політ — нечутним, а серце — холодним, як лід на вершинах гір. Я полювала на оленів, розриваючи здобич із дикою люттю, яка допомагала на мить забути про голод у душі.

​Але вечорами, коли сонце ховалося за обрій, я прилітала до берега озера, де ми колись гуляли з Крейном. Попри сніг і холод воно залишалося не замерзлим. Я опускалася на землю, годинами дивилася на своє самотнє віддзеркалення, і тихо плакала. Драконячі сльози були густими й гарячими, вони випалювали доріжки на моїй лусці, падаючи в темну воду озера. 

Коли настала весна й вилізла перша смарагдова трава, я могла годинами лежати на ній і майже беззвучно скавуліти. Як вірний пес, що втратив свого господаря.

​Сьогодні я сиділа на високому камені, вдивляючись у безкрає море. Вітер розгойдував хвилі, і їхній шум нагадував мені ті щасливі дні, коли ми жили тут тільки вдвох. Коли я була беззахисною людиною і залежала від Крилатика. 

Тепер же я звикла бути драконом. У цьому тілі я почувалася могутньою і захищеною. Але була одна річ, яку не могла змінити жодна магія.

​Кілька тижнів тому я відчула це вперше — ледь помітне тремтіння всередині. Спершу я подумала, що це відлуння мого розбитого серця, але воно повторилося. Життя. Справжнє, живе дитя, що росло всередині моєї драконячої подоби.

​Я згадала «Літопис Першого Дракона», який колись читала в бібліотеці. Там було написано, що правокровні дракониці відкладали яйця з міцною шкарлупою. Але я не була справжньою драконицею від народження.. І зараз відчувала, як дитя всередині мене рухається.

​Жах прошив моє тіло від кінчиків крил до хвоста.

​Якщо я залишуся в подобі дракона, це маля ніколи не побачить світла. Моє нове тіло, заковане в броню з луски, стало для нього живою в’язницею. Воно не зможе народитися так, як має народитися людина. І воно не є драконячим яйцем. Я відчувала це кожною клітиною — дитина гинула під вагою моєї власної сили.

​— Що мені робити? — прохрипіла я, і звук мого голосу розбився об скелі.

​Мені було страшно. Сумно настільки, що хотілося просто заплющити очі й не прокидатися. Але найбільше було боляче від усвідомлення вибору. Повернутися в людську подобу означало знову стати беззахисною Наєю. Означало знову відчути кожну рану, кожну втрату без магічного щита.

​А головне — куди мені йти? Якщо я з’явлюся серед людей, мене, швидше за все, вб’ють перш ніж я встигну зробити вдих.

​Я поклала масивну лапу на свій живіт, ледь торкаючись луски. Там, за цією непробивною бронею, билося серце сина чи доньки Крейна. Останнє, що залишилося від нього в цьому світі.

​Я не могла дозволити цій дитині загинути. Навіть якщо ціною її життя буде моя власна смерть.