Глава 54

Зухвалим поштовхом відірвалася від землі, здіймаючись над верхівками дерев. Сніг бив у морду, але я відчувала лише жагу крові тих, хто забрав у мене Крейна. Я збиралася спопелити замок, перетворити його на попіл разом із убивцями... але те, що я побачила з висоти, змусило моє нове, величезне серце завмирати від жаху.

Віранія помирала.

​Замок був оточений десятками чужих драконів — масивних, темних тіней, що шматували повітря. Внизу, над вежами, кипів бій. Я бачила, як віранійські дракони відчайдушно намагалися тримати оборону, але сили були нерівними.

​Раптом я впізнала знайомий силует. Батько. Його драконяча подоба була величною навіть у цьому хаосі. Він бився люто, захищаючи дім своїх союзників. Але три ворожих дракони одночасно вчепилися в його крила. Я бачила, як сталеві ікла розривають його тіло, бачила, як він, втрачаючи висоту, падає на каміння біля підніжжя замку.

​За ним один за одним падали інші. Віранія гинула. Мій новий дім згорав у чорному полум’ї війни.

​З моїх грудей знову вирвався крик, але цього разу в ньому не було люті, лише нестерпний, роздираючий біль жінки, яка в одну ніч втратила усе, що було дороге серцю. Я хотіла кинутися вниз, померти в бою поруч із ними, але інстинкт і голос Крейна, що все ще відлунював у голові, змусили мене зупинитися.

​Проти такої армії я була лише комахою.

​Я різко розвернулася в повітрі, закладаючи крутий віраж. Сльози, що закипали в драконячих очах, миттєво перетворювалися на лід від зустрічного вітру. Я пірнула назад, до густого лісу, притискаючись до самої землі, щоб залишитися непоміченою для загарбників.

​Летіла геть. 

Позаду залишалисяся вогонь і смерть, а попереду була лише невідомість і холодна обіцянка: я виживу.  Виживу і одного дня повернуся, щоб цей вогонь поглинув кожного, хто сьогодні святкує перемогу на кістках моєї родини.

Я летіла, не відчуваючи втоми, не помічаючи, як крижаний вітер січе крила, а ніч навколо стає дедалі густішою. Світ піді мною перетворився на розмиту пляму білого й чорного. Я не знала, скільки минуло часу, години чи ціле життя, поки вдалині не з'явилися знайомі обриси гострої скелі.

​Печера. Наш сховок. Місце, де Крейн, мій Крилатик, тримав мене в полоні, що став для мене єдиною справжньою свободою.

​Я впала на кам’янистий виступ перед входом, не піклуючись про те, наскільки важким було приземлення. Пазурі з хрускотом вп’ялися в камінь, роздираючи його на друзки. Знайомий запах перечи вдарив у ніздрі.

Розвернувшись хвостом до входу, я закинула голову назад, і заревіла що було сили. Це був крик пораненого звіра, що втрапив у пастку, з якої немає виходу. Крик безнадії, що котився луною по горах, змушуючи здригатися самі скелі. Я кричала за Крейном, за батьком, за матір’ю, за щасливою принцесою Наєю в білій сукні, якої більше не існувало.

​Біль був таким нестерпним, що людська подоба здавалася мені замалою, занадто слабкою, щоб його вмістити. Бути людиною означало відчувати цю порожнечу в серці. Бути людиною означало пам’ятати червону пляму на сорочці мого єдиного кохання.

​— Ніколи більше... — прохрипіла я у своїй свідомості, і цей голос уже не належав принцесі.

​Я обіцяла собі, дивлячись на темне небо: ніколи більше не стану людиною. Не дозволю собі знову бути вразливою. Я залишуся з цією лускою, цими пазурами й цим вогнем. Нехай людська мова зітреться з моєї пам’яті, нехай тепло людських рук стане забутим.

​Але я не дозволю собі забути його.

​Я згорнулася клубком у глибині холодної печери, накривши себе важким крилом. 

Крейне... Його ім’я стало моїм єдиним якорем. Я буду пам’ятати кожен його поцілунок, кожне слово й кожну жертву. Навіть якщо я стану найлютішим звіром у цих горах, у моїй пам’яті завжди житиме той дракон, який навчив мене кохати.

Як і залишиться в пам’яті жага помсти.